Ніколае Чаушеску

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ніколае Чаушеску
рум. Nicolae Ceaușescu
Ніколае Чаушеску
Ніколае Чаушеску
7-й Генеральний секретар Румунської комуністичної партії
22 березня 1965 — 25 грудня 1989
ПопередникГеорге Георгіу-Деж
Наступник
1-й Президент Соціалістичної Республіки Румунії
29 березня 1974 — 22 грудня 1989
Попередник
НаступникЙон Ілієску
3-й Голова Державної Ради Румунії
9 грудня 1967 — 29 березня 1974
ПопередникКіву Стойка
Наступник

Народився26 січня 1918(1918-01-26)
Скорнічешті, Олт, Румунське королівство
Помер25 грудня 1989(1989-12-25) (71 рік)
Прапор Румунії 1965—1989 Тирговіште, Димбовіца, Соціалістична Республіка Румунія
ПохованийКладовище Генчаd
Відомий якполітик, військовослужбовець, чоботар, Список президентів Румунії
ГромадянствоПрапор Румунії 1965—1989
Національністьрумун
Alma materУніверситет Ніцци, Військова академія імені М. В. Фрунзе[1] і Академія економічних наук Бухарестуd[1]
Політична партіяРумунська комуністична партія (з 1936 року)
У шлюбі зЕлена Чаушеску
ДітиЗоя Чаушеску, Ніку Чаушеску і Валентин Чаушеску
РелігіяАтеїзм
Нагороди

Тричі Герой СРР, Герой Соціалістичної Праці СРР

Орден Леніна Орден Леніна Орден Жовтневої Революції Медаль «30 років перемоги у ВВВ»
Кавалер Великого Хреста особливого ступеня ордена За заслуги перед ФРН
Орден Хосе Марті
Орден Хосе Марті
Орден «Перемога Соціалізму»
Орден «Перемога Соціалізму»
ceausescu.org

Нікола́е Чауше́ску (рум. Nicolae Ceauşescu; 26 січня 1918, Скорнічешті, Олт — 25 грудня 1989, Тирговіште, Димбовіца) — діяч румунського та міжнародного комуністичного руху. Генеральний секретар ЦК Румунської комуністичної партії. 1-й Президент Соціалістичної Республіки Румунія (1974—1989), багаторічний диктатор Румунії. Розстріляний (разом з дружиною Єленою Чаушеску) за вироком військового трибуналу по звинуваченню у скоєнні тяжких злочинів проти народу Румунії і держави.

Під час правління Чаушеску (1965—1989) Румунія проводила відносно незалежну від СРСР політику. Так, Румунія була єдиною країною Варшавського договору, яка не брала участі у вторгненні до Чехословаччини 21 серпня 1968 року.

Життєпис

[ред. | ред. код]
Дружина Єлена Чаушеску

Народився у селянській родині. З 1932 брав участь у революційному русі. У 1933 вступив до Комуністичного союзу молоді (КСМ), згодом став членом ЦК КСМ. Член Румунської комуністичної партії з 1936. Переслідувався за революційну діяльність.[2]

У 1939—1940 — секретар Бухарестського міськкому КСМ та член ЦК з роботи із молоддю при ЦК компартії. У 1940 заарештований, перебував у в'язниці до 1944.

У 1944—1945 — секретар ЦК КСМ. У 1945 на Національній конференції компартії обрано кандидатом у члени ЦК.

У 1945—1946 — секретар парткомітету 1-го сектору Бухареста.

У 1946—1948 — секретар обласного комітету партії, спочатку Добруджі, потім Олтенії.

У 1948—1950 — заступник міністра сільського господарства.

У 1951—1954 — заступник міністра ради Радянської румунської республіки (РРР), з березня 1974 — Президент РРР. Голова Національної ради Фронту соціалістичної єдності з 1968.

Виступив із осудом щодо ініційованого СРСР вводу до Чехословаччини військ Варшавського договору у 1968. У деяких інших питаннях також дотримувався незалежного від Москви курсу у внутрішній та зовнішній політиці. Зокрема, у 1984 Румунія була єдиною країною учасницею РЕВ, яка не бойкотувала Олімпіаду в Лос-Анджелесі.

Безконтрольно брав кредити у країн Заходу, що дуже швидко призвело економіку Румунії до колапсу. Намагаючись виправити ситуацію, уряд провів референдум щодо законодавчої заборони на залучення іноземних кредитів, а з 1980 виплата боргів стала пріоритетним напрямком румунської економіки. У результаті чого до 1989 Румунії все-таки вдалось розрахуватись за усіма кредитами та вона стала чи не найбіднішою державою Східного блоку, не враховуючи Соціалістичну Народну Республіку Албанія.

У Румунії існував «культ особи» Ніколае Чаушеску.

Звички

[ред. | ред. код]

Образив Королівську сім'ю під час візиту до Лондона у 1978 році, коли під час святкового прийому в Букінгемському палаці наказав своєму слузі скуштувати їжу. Також він приїхав зі своїми простирадлами і дезінфекційними засобами.

Революція та страта

[ред. | ред. код]

У листопаді 1989 року, кілька днів після XIV з'їзду Компартії Румунії, на якому Чаушеску було урочисто переобрано на посаду, розпочалися протести у місті Тімішоара, приводом для яких став арешт місцевого правозахисника священика Ласло Текеша. Поліції не вдалося придушити виступи, які зросли під час офіційного візиту Чаушеску в Іран; той змушений був передчасно повернутися і наказав застосувати силу для приборкання маніфестантів, проти яких було застосовано зброю. Це спричинило протести по всій країні, які переросли у Румунську революцію.

Рятуючись від багатотисячного натовпу біля телецентру в Бухаресті, Чаушеску покинув столицю разом із дружиною Єленою на гвинтокрилі, потім вони продовжили втечу на автомобілі, та все ж були затримані поблизу міста Тирговіште. У ньому ж було організовано трибунал, що виніс вирок про страту. Голова суду, що засудив подружжя Чаушеску, згодом наклав на себе руки.[3]

Вирок було виконано негайно за прискореною правовою процедурою. Відеозапис страти транслювався у багатьох країнах світу. Сьогодні у Румунії стверджують, що треба було судити подружжя Чаушеску у демократичний спосіб. Навіть Президент Йон Ілієску, що очолив державу після подій 1989 р., заявив, що особисто він був проти страти, але у ревкомі його думку не поділяла більшість. Тепер у Румунії вважають за потрібне наново судити Чаушеску, бодай посмертно. Цікаво також і те, що вся офіційна документація, за якою було розстріляно Чаушеску, зникла без сліду.[4]

Весь час, поки Чаушеску перебував під арештом, в Бухаресті точилися бої між держбезпекою, з одного боку, та повстанцями та військами, які перейшли на бік повстання. За кілька годин після розстрілу бої припинилися. В боях загибла велика кількість цивільних, які випадково потрапили під кулі.

Див. також

[ред. | ред. код]

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. а б https://www.capital.ro/adevaruri-nestiute-despre-nicolae-ceausescu-ce-salariu-avea-fost.html
  2. Велика радянська енциклопедія. Архів оригіналу за 3 лютого 2009. Процитовано 19 листопада 2008.
  3. Матеріал газети «Червона зірка». Архів оригіналу за 6 грудня 2008. Процитовано 19 листопада 2008.
  4. Російська газета від 22 грудня 2003. Архів оригіналу за 2 лютого 2009. Процитовано 19 листопада 2008.

Література

[ред. | ред. код]

Посилання

[ред. | ред. код]