Дзвіниця
Дзвіни́ця — мурована (рідше дерев'яна), переважно культова, споруда зі дзвонами. Зазвичай вежоподібна, але існують дзвіниці і у вигляді горизонтальних будов з аркадами (так звані «ширмові»).
Дзвіницю будують окремо від храму або є його частиною. В останньому разі її зазвичай споруджують над входом, у деяких російських храмах дзвіниці розташовані прямо над центром храму, у його вертикальній осі (тип «під дзвони»).
У плані дзвіниці бувають квадратні, прямокутні, круглі та багатогранні з горизонтальними поярусними членуваннями.
Перший ярус дзвіниці — комора або проїзна брама, горішній — для дзвонів (також може бути карильйони, як у Михайлівському Золотоверхому соборі в Києві). Для відбиття звукових хвиль і спрямування їх у потрібному напрямку в деяких дзвіницях встановлювалися спеціальні пластини — абасони. За сучасності нерідко в дзвіницях замість вагових дзвонів встановлюють невеликі металеві жердини, вібрація дзвоніння яких посилюється за допомогою електроніки і виводиться назовні через гучномовці.
Зазвичай, дзвони дзвіниці скликають на церковну службу, відзначення певного часу і з нагоди різноманітних подій, як то — церковні свята, зараз також відвідання храму поважними гістьми, ще можуть бити у дзвони на весілля (вінчання), похорони (відспівування).
За старих часів дзвіниці часто бували одними з найвищих будівель міста, і тому нерідко правили місцем для подання сигналів і оповіщення містян — як з нагоди церковних свят, позитивних подій у житті міста і країни, так і особливо у випадку лиха — під час пожежі, епідемій, ворожого нападу тощо.
Висотний силует дзвіниць відігравав важливу архітектурно-мистецьку роль у містобудуванні.
Спорудження дзвіниць набуло розповсюдження в усіх без винятку християнських країнах світу.
Поширеною практикою є також, скажімо в Німеччині, Австрії та Угорщині, включення приміщення для дзвонів безпосередньо до конструкції самого храму (церкви, кірхи, собору), або ж замість дзвіниці біля храму розміщена невелика споруда, до якої привішені дзвони, як у багатьох місцях Центральної Європи.
Дзвіниці в Західній Європі нерідко служили ознакою вільностей міста, тому в місті могла бути лише одна дзвіниця, що подеколи втрачала своє культове призначення, відіграючи роль міської башти — у просторі біля і навколо неї зосереджувалося світське життя, зокрема зводили ратушу, магістрат, вирував ринок тощо. В Італії такі дзвіниці отримали назву кампаніла (італ. campanile), а в Іспанії та Португалії та зрештою в іспаномовних і португаломовних країнах Латинської Америки — кампанарьйо/у (ісп. і порт. campanario; в обох країнах дзвіниці були при соборах, зберігаючи з ним культову цілісність); тоді як у Франції та Бельгії дзвіниці бефруа (фр. beffroi) набули значення міської вежі з дзвонами.
Велика кількість дзвіниць, майже завжди з храмами, до яких вони належать, а нерідко і в комплексі з прилеглою забудовою історичного міського центру, входять до Світової спадщини ЮНЕСКО.
Найвідомішими кампанілами є Пізанська вежа, Джотто (у комплексі Флорентійського собору), дзвіниця Собору Святого Марка у Венеції; вежами-бефруа — в містах Брюгге, Генті, Екло (Бельгія) і Аррасі (Франція).
На відміну від вежової дзвіниці, ширмова являє собою горизонтальну споруду, часто з аркадами, на яких підвішені кілька рядів дзвонів.
Будівництво дзвіниць, в тому числі і мурованих, відоме в Україні з XI століття.
Значна кількість дзвіниць в Україні були дерев'яними — деякі з них збереглися дотепер, з найвідоміших — дзвіниця церкви святого Юра у Дрогобичі (1600), дзвіниця в Могилеві-Подільському (XVIII століття).
Розквіт будівництва кам'яних дзвіниць в Україні припав на другу половину XVII — першу половину XIX століть, зокрема, період зведення барокових храмових комплексів коштом гетьманів Івана Мазепи, Кирила Розумовського тощо.
До найвідоміших українських дзвіниць належать: Велика (Лаврська) Дзвіниця (1731—1745, архітектор Й. Шедель, вис. 96 м) і Дзвіниця на Дальніх печерах (1754—1761, архітектор С. Ковнір та І.Григорович-Барський, висота 40 м), обидві — в Києво-Печерській лаврі, дзвіниця Софійського собору в Києві (XVIII—XIX століття, архітектор Шедель, П. Спарро, висота 76 м), дзвіниця Успенського собору в Харкові (1824—1833, архітектор Є. Васильєв, висота 89,5 м).
-
Дзвіниця Успенського собору, Харків -
-
-
Дзвіниця Успенського собору, Полтава -
Дзвіниця з села Великий Жолудськ Володимирецького району Рівненської області. Музей у Пирогові -
-
Сучасна дзвіниця у Вінниці (1996) -
Дзвіниця колишнього Собору Святої Трійці в Луцьку
.jpg)
_corr.jpg)
-
Дзвіниця Кафедрального собору Св. Станіслава у Вільнюсі, Литва -
Дзвіниця церкви св. Йозефа, Любляна, Словенія -
Бефруа в Брюгге, Бельгія -
Бефруа в Ліллі, Франція -
Кампанарью в Порту, Португалія -
Конструктивістська будівля «Лебединої дзвіниці» у Перті, Австралія
_(4).jpg)
- Ширмова дзвіниця
- Під дзвони
- Кампаніла
- Бефруа
- Карильйон
- Мінарет
- Рибат
- Абасон
- Список історичних дзвіниць України за висотою
- Список найвищих православних храмів і дзвіниць
- Дзвіниця (геральдика)
- Логвин Г. Н. Дзвіниця // Українська радянська енциклопедія : у 12 т. / гол. ред. М. П. Бажан ; редкол.: О. К. Антонов та ін. — 2-ге вид. — К. : Головна редакція УРЕ, 1979. — Т. 3 : Гердан — Електрографія. — С. 337.
- Дзвіниця [Архівовано 4 травня 2021 у Wayback Machine.] // Українська мала енциклопедія : 16 кн. : у 8 т. / проф. Є. Онацький. — Накладом Адміністратури УАПЦ в Аргентині. — Буенос-Айрес, 1958. — Т. 2 : Д — Є, кн. 3. — С. 338. — 1000 екз.
- Дзвіниця // Термінологічний словник-довідник з будівництва та архітектури / Р. А. Шмиг, В. М. Боярчук, І. М. Добрянський, В. М. Барабаш ; за заг. ред. Р. А. Шмига. — Львів, 2010. — С. 81. — ISBN 978-966-7407-83-4.
 |
 | |
|---|---|
| Словники та енциклопедії | |
| Довідкові видання | |
| Нормативний контроль |
|
Це незавершена стаття про християнство. Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її. |
