Такео Куріта

Такео Куріта
Такео Куріта
яп. 栗田健男
Народження	28 квітня 1889; Міто, Японія
Смерть	19 грудня 1977 (88 років); Нісіномія, регіон Кінкі, Японія
Поховання	Тама[d]
Національність	японець
Країна	Японія; Японська імперія
Приналежність	Японська імперія
Вид збройних сил	Імперський флот Японії
Рід військ	військово-морські сили
Освіта	Військова академія флоту Японії
Роки служби	1910–1945
Звання	Віцеадмірал
Командування	2-й флот
Війни / битви	Перша світова війна; Друга світова війна; • Рейд в Індійський океан; • Битва за Мідвей; • Кампанія на Соломонових островах; • Битва у Філіппінському морі; • Битва в затоці Лейте
Нагороди
	Пам'ятна медаль «2600 років Японії»
	Такео Куріта у Вікісховищі

Такео Куріта (яп. 栗田健男; 28 квітня 1889, Міто — 19 грудня 1977, Нісіномія) — японський військовий діяч, флотоводець, віцеадмірал (1 травня 1942) Імперського флоту Японії, учасник Другої світової війни. Командував веденням битви у затоці Лейте, найбільшій морській битві у світовій історії, у якій зазнав поразки.

Біографія

Початок кар'єри

Такео Куріта народився 28 квітня 1889 року у місті Міто, що в префектурі Ібаракі. Закінчивши місцеву школу, вирішив присвятити своє подальше життя службі на флоті, через що 1905 року вступив до Військової академії флоту Японії, з якої випустився за п'ять років, замкнувши третю десятку найуспішніших курсантів. Одразу після цього отримав призначення на крейсер Касагі, а 1911 року перевівся на корабель Тацуті.

Після підвищення до лейтенанта в 1913 році Куріта служив на броненосці «Сацума», ескадреному міноносці «Сакакі» та крейсері «Івате». Куріта був підвищений до старшого лейтенанта 1 грудня 1916 року і служив у цьому званні на кількох кораблях: крейсері «Тоне», есмінцях «Каба» і «Мінекадзе». Він служив на «Мінекадзе», «Хакадзе» та «Якадзе» на посаді мінного офіцера та старшого помічника командира. У 1920 році Куріта отримав командування над першим судном, есмінцем «Сігуре», а роком пізніше - над іншим есмінцем, «Оїте».

Здобув звання капітан-лейтенанта в 1922 році, в цьому званні командував кораблями «Хамакадзе», «Вакатаке» і «Хагі». У званні капітана 3 рангу (з 1927) командував ескадреним міноносцем «Уракадзе», 10-м та 25-м загонами есмінців.

У званні капітана 1-го рангу (з 1932) командував 12-м загоном есмінців, крейсером «Абукума», а з 1937 року — лінійним крейсером «Конго».

Куріта став контрадміралом 15 листопада 1938 року, отримавши отримавши під командування спочатку 1-шу, а пізніше — 4-ту флотилію есмінців. Під час атаки на Перл-Гарбор він командував 7-ю дивізією крейсерів.

Друга світова війна

Початок війни

7-му крейсерська дивізія Куріти брала участь у завоюванні острова Ява в грудні 1941 року, а також у рейді в Індійський океан, у складі шести важких крейсерів і легкого авіаносця «Рюдзе», що потопив сумарно 135 000 тонн суден у Бенгальській затоці. У битві за Мідвей (під командуванням Нобутаке Кондо) Куріта втратив крейсер «Мікума». Такео був підвищений до віцеадмірала 1 травня 1942 року, у липні йому було доручено командування 3-ю дивізією лінкорів.

У битві за Гуадалканал Куріта повів свої лінкори на бомбардування аеропорту Гендерсон-Філд у ніч проти 13 жовтня, запустивши 918 бризантних зарядів. Це була найуспішніша спроба японців захопити Гендерсон-Філд бомбардуванням з води. Куріта пізніше командував основними силами у кампанії на Соломонових островах, а також у битві за Філіппінські острови. У 1943 році він замінив Нобутаке Кондо на посаді командувача 2-го Імператорського флоту.

Битва у затоці Лейте

Куріта був верховним головнокомандувачем 2-го Імператорського флоту під час битви в морі Сібуян і битві в морі Самар (обидва є частиною битви в затоці Лейте). 2-й флот включав найбільші лінкори у світі — «Ямато» і «Мусасі». Крім того, до 2-го флоту входили лінкори «Нагато», «Конго» та «Харуна», 10 крейсерів та 13 есмінців. Критичною виявилася відсутність у ньому авіаносців.

Куріта був відданим офіцером і не боявся смерті, але й не прагнув померти дарма. Як і Ісороку Ямамото, Куріта вважав, що для капітана «відправитися на дно разом зі своїм судном» — марна трата цінних кадрів. Коли адмірал Соему Тойода наказав Куріті атакувати американців у затоці Лейте, провівши флот через протоку Сан-Бернандіно, Такео вважав це марною тратою кораблів і життів, особливо коли він не зміг провести кораблі в затоку до висадки.

Перший флагман Курити, «Атаго», був потоплений американським підводним човном всього за 6 днів до битви в Лейте, флагманом став лінкор «Ямато».

Битва в морі Сібуян

На шляху з Брунея кораблі Курити були атаковані двома американськими підводними човнами, що потопили крейсери «Атаго» та «Мая» у Палаванській протоці. Куріта був змушений перейти з флагмана «Атаго» на «Ямато». На кордоні між морем Сібуян і протокою Сан-Бернандіно на флот Куріти напали літаки з авіаносця, які завдали шкоди кільком кораблям, включаючи «Ямато». Постійні торпедні атаки і бомбардування третього флоту під керівництвом адмірала Голсі, потопили «Мусасі» і завдали серйозної шкоди іншим судам.

Атаки американців змусили Куріту припинити наступ і відступити на захід від затоки Лейте. Голсі вирішив, що розбив флот Курити, а також що центральний флот Японії відступає, впевнений, що діє згідно з наказами, покинув пункт, звідки мав підтримувати висадку генерала Макартура в затоці Лейте і протоці Сан-Бернандіно, щоб наздогнати північний крейсерський флот. Дзісабуро Одзава був посланий як приманка для відволікання американців від Лейте. Перед тим, як флот Одзавави було виявлено, Голсі відправив повідомлення з «планом битви», в якому писав, що хоче відправити свої лінкори для прикриття виходу із затоки. Проте план так і не було здійснено, а важкі кораблі пішли на північ разом з авіаносцями.

Битва у морі Самар

Віцеадмірал Томас Кінкейд, командувач Сьомого флоту і відповідальний за охорону солдатів, що висадилися, припустив, що «план» Голсі — це наказ зверху, а тактична група номер 34 («TF 34») охороняє Сан-Бернандіно. Кінкейд відвів свої кораблі на південь, щоб зустріти японські південні флотилії. У ніч із 24 на 25 жовтня Куріта знову змінив рішення і направив кораблі на захід у затоку Лейте. На ранок 25 жовтня флот Куріти з «Ямато» на чолі вийшов із Сан-Бернандіно і поплив на північ, повз берег острова Самар. Через півгодини після заходу сонця сили Імператорського флоту помітили «Taffy 3» — невеликий загін підтримки, що складається з шести ескортних авіаносців, трьох есмінців та чотирьох невеликих ескортних міноносців, під командуванням контрадмірала Кліффтона Спрага. Завданням «Тефі-3» було забезпечення підтримки берегу та патрулювання вод щодо виявлення субмарин, а чи не морські битви проти важких есмінців.

Адмірал Куріта вирішив, що має шанси проти авіаносців Третього флоту, і наказав лінкорам, включаючи «Ямато» з 460-міліметровими гарматами, відкрити вогонь. Проте тоді була помічена групи «Теффі», а «центральні сили» щойно отримали наказ змінити стрій з нічного на протиповітряний. Замість того, щоб підготувати розташування кораблів, Куріта наказав атакувати. Перезарядка гармат проходила некоординовано, що призвело до втрати контролю за тактичною складовою бою.

Сили Куріти потопили один з малих авіаносців, два есмінці, включаючи «Джонстон» під командуванням Ернеста Еванса. Проте літаки з «Теффі-3» і «Теффі-2», розташованої на південь, почали атаку, і, хоча американські есмінці мали лише 127-міліметрові гармати, вони теж атакували, запускаючи торпеди і ставлячи димові завіси. Безперервні атаки з повітря та скоординовані дії флоту розділили сили Куріти. «Ямато», який відстав для уникнення авіаційної торпеди, втратив з уваги місце битви. Кораблі, що входили в «Теффі», змогли потопити два крейсери і вивести з ладу третину інших крейсерів (вони були затоплені пізніше): «Тікума» «Текай», «Судзуя». Багато вцілілих кораблів також були пошкоджені «Теффі». Через дві з половиною години після початку битви Куріта наказав відступати на північ від затоки для перегрупування.

До цього моменту Куріта отримав повідомлення про те, що «південні сили», які мали атакувати Лейте з півдня, розбиті есмінцями Кінкейда. Центральні сили самого Куріти налічували лише половину своєї початкової кількості. З втратою «Мусасі» в групі залишалося чотири лінкори, але лише три крейсери, причому всі кораблі були пошкоджені, а паливо закінчувалося. Куріта перехопив повідомлення, які говорили про те, що Голсі потопив чотири крейсери «північних сил» і мчав у Лейті, щоб зустрітися з японським флотом. Після двох годин роздумів Куріта відступив через протоку Сан-Бернандіно.

Кораблі Голсі вже гналися за «Ямато» та рештою сил Такео, так що відступ врятував залишки Другого флоту, але Куріта провалив завдання атакувати американців у затоці Лейте.

Деякі військові критикували Куріту за те, що він не бився до смерті. Його усунули від командування у грудні, а для захисту від вбивства його було призначено керівником Військової академії Імператорського флоту Японії.

Після війни

Після капітуляції Куріта працював писарем і масажистом, проживаючи з дочкою та її сім'єю. Він ніколи не обговорював політику з сім'єю або знайомими, зробивши виняток лише для короткого інтерв'ю журналісту Масанорі Іто, в якому сказав, що зробив помилку, відступивши в затоці Лейте. Потім він забрав свої слова назад. Куріту інтерв'ював офіцер флоту США.

	Молодий офіцер флоту США вийшов із джипа, тримаючи адресу Куріти в руці, і побачив постать людини, яка скромно займалася своїм садом. Через роки він так само ясно пам'ятав цю мить: «Я був під враженням. Війна щойно скінчилася. Менше року тому Куріта був командиром найбільшого в історії флоту, і ось він прополює картоплю».
— Goralski, 323

Пізніше Куріта повернувся до звичайного життя, двічі на рік здійснюючи паломництво до святилища Ясукуні, щоб помолитися за полеглих товаришів. У 1966 році він був присутній біля смертного одра Дзісабуро Одзави.

До 80-річчя Куріта нічого не говорив про битву в Лейте. В особистій бесіді зі своїм біографом Дзіро Ока він сказав, що відступив, щоб не жертвувати життям своєї команди, оскільки давно вже вважав, що війна програна.

Нагороди

Орден Вранішнього Сонця 3-го і 1-го класу
Орден Священного скарбу 2-го і 1-го класу
Пам'ятна медаль вступу на престол імператора Тайсьо (10 листопада 1915)
Військова медаль 1918—1920
Медаль Перемоги
Пам'ятна медаль вступу на престол імператора Сьова (16 листопада 1928)
Медаль національного фонду «Велика Маньчжурія» (Маньчжурська держава; 1 марта 1934)
Медаль Маньчжурського інциденту (29 квітня 1934)
Пам'ятна медаль імператорського візиту в Японію (Маньчжурська держава; 21 сентября 1935)
Медаль Китайського інциденту 1937
Пам'ятна медаль «2600 років Японії» (15 серпня 1940)

Література

Evan Thomas, «Sea of Thunder: Four Commanders and the Last Great Naval Campaign, 1941—1945.» New York: Simon & Schuster, 2007. ISBN 0-7432-5221-7.)
Cox, Robert Jon (2010). The Battle Off Samar — Taffy III at Leyte Gulf (Fifth Edition). Wakefield, Michigan, Agogeebic Press, LLC. ISBN 0-9822390-4-1
Cutler, Thomas (2001). The Battle of Leyte Gulf: 23-26 October 1944. Annapolis, Maryland, U.S.: Naval Institute Press. ISBN 1-55750-243-9.
D’Albas, Andrieu (1965). Death of a Navy: Japanese Naval Action in World War II. Devin-Adair Pub. ISBN 0-8159-5302-X.
Dull, Paul S. (1978). A Battle History of the Imperial Japanese Navy, 1941—1945. Naval Institute Press. ISBN 0-87021-097-1.
Field, James A. (1947). The Japanese at Leyte Gulf;: The Sho operation. Princeton University Press. ASIN B0006AR6LA.
Friedman, Kenneth (2001). Afternoon of the Rising Sun: The Battle of Leyte Gulf. Presidio Press. ISBN 0-89141-756-7.
Halsey, William Frederick (1983) The Battle for Leyte Gulf. U.S. Naval Institute ASIN B0006YBQU8
Hornfischer, James D. (2004). The Last Stand of the Tin Can Sailors. Bantam. ISBN 0-553-80257-7.
Hoyt, Edwin P.; Thomas H Moorer (Introduction) (2003). The Men of the Gambier Bay: The Amazing True Story of the Battle of Leyte Gulf. The Lyons Press. ISBN 1-58574-643-6.
Lacroix, Eric; Linton Wells (1997). Japanese Cruisers of the Pacific War. Naval Institute Press. ISBN 0-87021-311-3.
Morison, Samuel Eliot (2001) Leyte: June 1944 — January 1945 (History of United States Naval Operations in World War II, Volume 12. Castle Books; Reprint ISBN 0-7858-1313-6
Potter, E. B. (2005). Admiral Arleigh Burke. Naval Institute Press. ISBN 1-59114-692-5.
Potter, E. B. (2003). Bull Halsey. Naval Institute Press. ISBN 1-59114-691-7.
David Sears. The Last Epic Naval Battle: Voices from Leyte Gulf. Praeger Publishers (2005) ISBN 0-275-98520-2
Thomas, Evan (2006). Sea of Thunder: Four Commanders and the Last Great Naval Campaign 1941—1945. Simon & Schuster. ISBN 0-7432-5221-7.
Willmott, H. P. (2005). The Battle Of Leyte Gulf: The Last Fleet Action. Indiana University Press. ISBN 0-253-34528-6.
Woodward, C. Vann (1989) The Battle for Leyte Gulf (Naval Series) Battery Press ISBN 0-89839-134-2

Посилання