Східносирійський обряд

Східний сирійський хрест

Схі́дносирі́йський обря́д, також називають аси́рійським обря́дом, пе́рським обря́дом, халде́йським обря́дом, несто́ріанським обря́дом або си́ро-схі́дним обря́дом — це східнохристиянський літургійний обряд, який використовує Божественну літургію святих Аддая та Марія та східно-сирійський діалект як її богослужбову мову. Це один з двох основних літургійних обрядів сирійського християнства, іншим є західно-сирійський обряд (антіохійський обряд).

Східносирійський обряд виник у Едесі, Месопотамія, і історично використовувався у Церкві Сходу, найбільшій гілці християнства, яка діяла переважно на схід від Римської імперії, з купою прихильників аж до Південної Індії, Центральної та Внутрішньої Азії та найсильніша в Сасанійській (Перській) імперії. Церква Сходу веде свій початок з I століття, коли святий апостол Тома та його учні, святий Аддай та святий Марій, принесли віру до древньої Месопотамії, нині сучасного Іраку, східних частин Сирії, південно-східної Туреччини та регіонів уздовж турецько-сирійський та ірано-іракський кордони. За традиційними переказами, вважається, що апостол Тома подорожував аж до узбережжя Малабара, південно-західного узбережжя Індії.

Східносирійський обряд продовжує застосовуватися в церквах, що походять від Церкви Сходу, а саме Ассирійської церкви Сходу Іраку (включаючи її архієпархію Халдейська сирійська церква Індії) та Давньої Церкви Сходу, а також у дві східно-католицькі церкви, Халдейська католицька церква Іраку та Сиро-Малабарська церква Індії, які обидві зараз у повному зв'язку з Святим Престолом.

Хоча Давня Церква Сходу та Католицька церква розділилися в 431 р. через Ефеський собор, у 1994 р. Патріарх Ассирійської церкви Мар Дінка IV та Папа Римський Іван Павло II підписали спільну декларацію у Ватикані. У документі Загальної христологічної декларації (1994 р.) стверджується, що розкол, що стався внаслідок Ефеського собору в 431 р., був «значною мірою обумовлений непорозумінням», підтвердженим як тим, що «Христос є справжнім Богом і справжньою людиною» «визнавали» один одного як сестринські Церкви "і пообіцяв вирішити залишилися розбіжності. У 2001 р. Комітет, створений на основі діалогу 1994 р., склав настанови щодо взаємного прийняття до Євхаристії між Халдейською католицькою церквою та Ассирійською церквою Сходу, долаючи всі інші питання.

Використання

У даний час версії східно-сирійського обряду використовують:

• Деякі церкви, що походять від Церкви Сходу, зокрема:
  • Свята Апостольська Католицька Ассирійська Церква Сходу, що базується в Іраці.
    • Халдейська сирійська церква Індії, що базується в Індії, архиєпископство Ассирійської церкви Сходу.
  • Давня церква Сходу, що базується в Іраці, автокефальна східна церква, яка відокремилася від Ассирійської церкви Сходу в 1964 році.
• Деякі східно-католицькі церкви, включаючи:
  • Халдейська католицька церква, що базується в Іраці, у повному спілкуванні зі Святим Престолом Риму.
  • Сиро-малабарська церква, що базується в Індії, у повному спілкуванні зі Святим Престолом Риму.

Історія

Ілюстрація Мар Еліяса, єпископа Церкви Сходу, XVIII—XIX століття

Східно-сир. літургійна традиція зародилася на територіях на схід від річки Євфрат, що не входили до складу Римської імперії. Християни були присутні в Месопотамії вже з середини II століття. У III столітті ця територія була завойована персами. Проте центром християнства довгий час залишалося місто Едеса, яке з 216 року входило до складу Римської імперії. близько 300 року перські християни були об'єднані під управлінням Католикоса Селевкії-Ктесифона на річці Тигр (недалеко від сучасного Багдада), який пізніше став іменуватися патріархом. При цьому частина громад перебувала у віданні Антіохійського патріархату. У 410 році Собор в Селевкії-Ктесифоні, скликаний за наказом перського царя Яздигерда I, схвалив канони І Вселенського і І Константинопольського соборів, а також ряд канонів Антіохійських соборів. Крім того на соборі 410 року було постановлено здійснювати богослужіння «за західним обрядом», що приніс в Персію з Антіохії єпископ Мартиропольський Маруфа і схвалений Католикосом Селевкії-Ктесифона Ісааком. Однак до середини. VII століття в різних місцевостях богослужіння відбувалося зі своїми обрядовими особливостями. Після засудження в 431 році Несторія Церква Сходу, тяжіла до крайнощів антіохійської христології, що була сформульована Феодором Мопсуестійським, відпала від спілкування з Церквою Візантії. Після того як при імператорі Зеноні (474—491) почалися вигнання несторіан з Візантії, контакти східних християн із Заходом стали скорочуватися. При цьому в літургійному спілкуванні з Церквою Сходу перебували індійські християни апостола Томи, ієрархія яких була з нею пов'язана.

Поворотним моментом у відносинах з Візантією стала ізоляція Церкви Сходу після завоювання Месопотамії арабами-мусульманами. В арабський період (651—1258) патріарх Церкви Сходу перебував в Багдаді, який став з 766 року столицею халіфату. Серйозні літургійні перетворення при патріархові Ішояві III (649—660) багато в чому уніфікували богослужіння. За переказами, Ішояв склав недільний антифонарій, визначив набір 3 основних анафор, відредагував євхологій тощо.

Католицький вплив на східно-сирійський обряд почався вже в XIII столітті: митрополит Нісібінський Ішояв бар Малкон після зустрічі з домініканськими місіонерами вніс в свій Євхологій латинську формулу Хрещення. Наслідком схизми 1553 року в Церкві Сходу стало утворення паралельної уніатської ієрархії, яка перебувала в спілкуванні з Римом. Розкол тривав 120 років, однак на порядку богослужіння ніяк не позначився. Радикальна латинізація східно-сирійського обряду сталася в Індії, де в XVI—XVII століттях сформувався так званий сиро-малабарський обряд. Проникнення окремих елементів римського обряду в богослужіння халдеїв-уніатів тривало до II Ватиканського Собору, після чого Рим, навпаки, став заохочувати повернення до давніх традицій.

Літургійний календар

Амінь східносирійською арамейською мовою

Рік поділяється на періоди приблизно по сім тижнів кожен, які називаються Shawu'i; це Адвент (його називають Субара, «Благовіщення»), Епіфаній, Великий піст, Великдень, Апостоли, Літо, «Ілля та Хрест», «Мойсей» та «Посвята» (Qudash idta). «Мойсей» і «Присвячення» мають лише по чотири тижні. Як правило, неділі називаються на честь шауа, в якій вони трапляються, «Четверта неділя Богоявлення», «Друга неділя Благовіщення» тощо, хоча іноді назва змінюється в середині Шауа. Більшість «пам'ятних знаків» (духрані), або днів святих, які мають спеціальні уроки, відбуваються у п'ятницю між Різдвом та Великим постом, і тому є рухомими святами, такими як Різдво, Богоявлення, Успіння та близько тридцяти менших днів без належні лекції — у встановлені дні. Є чотири коротші періоди посту, крім Великого посту; це:

• Піст Мар Зая, три дні після другої неділі Різдва Христового;
• Піст Діви, після першої неділі Водохреща;
• Рогація ніневітян за сімдесят днів до Великодня;
• Піст Март Маріам (Богоматір), з першого по чотирнадцяте серпня.

Піст Ніневітян вшановує пам'ять про покаяння Ніневії під час проповіді Йонани і ретельно зберігається. Мар Мар Зая та Діви майже застаріли. У порівнянні з латинським та грецьким календарями халдейський календар — католицький чи ассирійський — дуже мізерний. Малабарський обряд значною мірою прийняв Римський календар, і кілька римських днів були додані до халдейських католиків. Халдейська великдень збігається з Великоднем Латинської церкви.

Див. також

• Літургія Тадея і Марія

Посилання

• Алымов В. «Лекции по исторической литургике» [Архівовано 4 січня 2014 у Wayback Machine.]
• Східно-сирійський обряд — стаття в Католицькій енциклопедії 1913 року [Архівовано 21 травня 2012 у WebCite]