Долотецьке
| Долотецьке | |
|---|---|
 | |
| Країна |  Україна
|
| Область | Вінницька область |
| Район/міськрада | Погребищенський район |
| Основні дані | |
| Засноване | рубіж XVII-XVIII ст. |
| Зняте з обліку | 1975 |
| Географічні дані | |
| Географічні координати | 49°25′11″ пн. ш. 29°30′39″ сх. д.H G O |
| Найближча залізнична станція | Пост Озерний |
| Карта | |
.svg)  Долотецьке | |
 Долотецьке | |
| Мапа | |
| |
|
| |
Долоте́цьке — колишнє село у Надроссі, адміністративно частина села Довгалівки Погребищенського району Вінницької області.
Село розташоване на березі річки, що впадає біля с. Збаржівки у Рось. Її довжина — 13 км, площа басейну — 48,4 км². Згідно з відомостями українського краєзнавця Лаврентія Похилевича, цей струмок був безіменним.[1] А в «Географічному словнику Королівства Польського» річка в Долотецькому названа Збаржівкою (Zbarażowką).[2] У сучасному реєстрі річок Вінницької області вона зазначена як Супрунка або Ципрунка.[3]
Якщо їхати від села на південь по дорозі, яка веде у Погребищенський район (в Скоморошки), то за 4 км від села дорога перетинає залізницю. Біля переїзду - залізнична платформа "Пост Озерний". Там зупиняється поїзд Козятин-Жашків.
За легендою, село Долотецьке мало назву Калиновий Луг, оскільки колись потопало в калині. Але незабаром у тій місцевості з'явилися болота й калина пропала. Відтак, згідно з народною етимологією, село перейменували в Болотецьке, яке, урешті-решт, перетворилося на Долотецьке.[4] Проте назва села правдоподібніше походить від слова «долото». «Інструментне» походження має й село Довгалівка. «Довгаль», згідно із словником Б.Грінченка, означає ковальський молоток з довгим і гострим кінцем.
У XVII сторіччі внаслідок подій Національно-визвольної війни, територія Правобережної України була спустошена. Багато населених пунктів було розорено. Однак вже на рубежі XVII–XVIII сторіччях спостерігається масове заселення спустошених земель вихідцями з Волині, Полісся і західноукраїнських земель.[5]
На те, що сучасні мешканці села — нащадки переселенців з Волині та Полісся, вказують їх прізвища із суфіксом -ук і -юк (Поліщук, Слободянюк, Форостюк тощо). А місцева говірка характерна не тільки для подільської, але і для волинської говірки південно-західного наріччя.
Проте найімовірніше село заснували після переділу Польщі 1793 р., коли частина земель Волині відійшла до Російської імперії. Уже 1798 р. у Долотецькому збудували дерев'яну церкву в ім'я св. Апостола Якова Брата Божого, яку зруйнували 1982 р.
З-поміж колонізаторів краю були також поляки. Л. Похилевич зазначав, що на 1864 р. у Долотецькому налічувалося 57 римських католиків. А сусіднє село Мар'янівка, яке у 60-70-х рр. ХХ сторіччі входило до складу Довгалівки, було повністю заселено етнічними поляками.[1]
1864 р. Лаврентій Похилевич зазначав:
- «Село поділяється на дві частини: перша, власне Долотецьке, на лівому боці струмка вважається у Бердичівському повіті, мешканців обох статей: православних 343,… землі 1053 десятини… Інша частина ліворуч від струмка, вважається уже у Таращанському повіті… Вона називається Довгалівкою. Мешканців у ній обох статей 566; землі 1303 десятини. Колись обидві частини складали одне село».[1]
Під час Другої світової війни у другій половині липня 1941 року село було окуповане німецько-фашистськими військами. Червоною армією село було зайняте 1 січня 1944 року.[6]
Під час голодомору 1932—1933 рр. у с. Долотецькому, за свідченнями селян, загинуло 410 односельців. А в офіційних джерелах згадується лише про 45 загиблих; значна ж частина знищених родин взагалі відсутня або названий лише один, як правило, старший представник сім'ї.[7]
93-річна мешканка сусідньої Довгалівки згадувала:
«У Долотецькому, яке за ставком на горі розкинулось двома крилами від дерев'яної церкви у центрі, люди мерли чомусь більше, ніж у моїй Довгалівці чи у сусідній Мар'янівці, від якої сьогодні залишився лише цвинтар серед полів. Ті два крила [уздовж вул. Набережної із Червоноармійською та вул. Тракторної] в Долотецькому за два роки голоду скоротилися вдвоє. Про це ще й сьогодні нагадують у заростях верб біля [річки] Супрунки окремі купи глини на місці хат, у яких люди вимерли сім'ями».[8]
Тіла померлих від голоду звозили на грабарці на цвинтар і закопували в одній ямі, над якою у 2000-х р. установили хрест.
Під час Другої світової війни село було окуповане нацистами у другій половині липня 1941 року. Червоною армією село було зайняте 1 січня 1944 року.[6]
За спогадами селян, Долотецьке, Довгалівка та Мар'янівка «після наступного голоду 1947 року об'єднали в один колгосп ім. Хрущова, бо окремо уже не було б кому поля обробляти».[8]
Електрика і радіо з'явилися у 1960-х рр. У наступні роки через важкі умови життя і праці спостерігався масовий відтік молоді із села і скорочення населення. Як наслідок, Долотоцьке остаточно злилось із сусіднім селом Довгалівка.
У селі народився Герой Радянського Союзу Іван Слободянюк.
- ↑ а б в Похилевичъ Л. Сказанія о населенныхъ мъстностяхъ Кіевской губерніи. — Кіевъ: Типографія Кіево-Печерской Лавры, 1864. — С. 263-264.
- ↑ Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich. — T. II. — Derenek — Gżack, 1881. S. 108 [Архівовано 1 листопада 2013 у Wayback Machine.].
- ↑ Реєстр річок Вінницької області /Автор-укладач Гавриков Ю. С., Басейнове управління водними ресурсами річки Південний Буг. — Вінниця-Київ: Чорноморська програма Ветландс Інтернешнл, 2010. — С.28. pdf[недоступне посилання з квітня 2019]
- ↑ Форостюк І., Форостюк О. Писанкові барви світу // Народне мистецтво. — 2009. — № 45-46 (1-2). — С. 56-57.
- ↑ Муляр А. М. Міграційні процеси на Правобережній Україні в кінці XVII — на початку XVIII ст. Архів оригіналу за 2 листопада 2013. Процитовано 7 жовтня 2010.
- ↑ а б Вінниччина в період Великої вітчизняної війни 1941—1945 рр. Хроніка подій. — К.: Наукова думка, 1965. — С. 47.
- ↑ Національна книга пам'яті жертв Голодомору 1932—1933 років в Україні. Вінницька область. — Вінниця, 2008. — С. 557-558. pdf (14,5Mb)
- ↑ а б Голодомор-Геноцид 1932–1933 рр. на Вінниччині. Кореспондент. — 2013. — 20.11.
- Похилевичъ Л. Сказанія о населенныхъ мъстностяхъ Кіевской губерніи. — Кіевъ: Типографія Кіево-Печерской Лавры, 1864.
- Редько Ю. К. Сучасні українські прізвища. — К.: Наукова думка, 1966.
- Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich. — T. II. — Derenek — Gżack, 1881. S. 108-109. [Архівовано 1 листопада 2013 у Wayback Machine.] ( (пол.))