Гончарук Іван Савич
| Іван Гончарук | |
|---|---|
 | |
| Загальна інформація | |
| Народження | 22 червня 1925 Грудки, Каширський повіт, Поліське воєводство, Польська Республіка |
| Смерть | 12 липня 1989 (64 роки) Київ, Українська РСР, СРСР (розстріл) |
| Громадянство |  Українська держава (1941) |
| Псевдо | «Лісовий» |
| Військова служба | |
| Приналежність | Українська держава (1941) |
| Вид ЗС |  УПА ОУНР |
| Війни / битви | Друга світова війна |
Іва́н Са́вич Гончару́к (псевдо: «Лісовий»; нар. 22 червня 1925 року, с. Грудки, Каширський повіт, Поліське воєводство, Польська республіка — пом. 12 липня 1989 року, м. Київ, УРСР) — український військовик, вояк УПА, член ОУН, учасник боротьби за відновлення незалежности України. Іван Гончарук став останнім вояком УПА, страченим радянським режимом[1].
Народився в селянській родині, котра мала 4 гектари ріллі, корів, свиней та курей. Батько помер, коли Іванові виповнилось три роки — на руках матері, Марії Федорівни (до шлюбу Прус), залишилось четверо дітей: донька й три сини.
Закінчив польську шестирічну школу в Грудках. Після окупації Радянським Союзом, в 1939 році, вступив на курси слюсарів при залізничному депі в Ковелі. Навчання не завершив, бо треба було допомагати матері з господарством, позаяк сестра Домна вступила в шлюб, один з братів — Яків — одружився та мав власне господарство, другого, Ієва, призвали до Червоної армії. Згодом брат Яків воював в УПА, загинув 1945 року, місце поховання — невідоме[2].
Після повернення повторної окупації СРСР 1944 року, Іван переховувався від мобілізації до Червоної Армії на хуторі в сестри. В липні 1944 року долучився до повстанців, двотижневий вишкіл УПА проходив на хуторі Вовки, де отримав псевдо «Лісовий». Основна діяльність загону зводилась до розправи над присланим радянсько-партійним активом та їх опорою з місцевих. Гончарук-«Лісовий» виконував, в основному, господарчі справи. Загін діяв в околиці сіл Грудки, Осівці, Мельники-Мостище та інших навколишніх сіл Камінь-Каширського та Ратнівського районів. В прямі бої із загонами НКВД намагались не вступати через можливі втрати. Перший бій з військами НКВД Іван зустрів біля села Хабарище Ратнівського району.
Вперше був схоплений співробітниками НКВД, разом з двома побратимами, 21 грудня 1945 року на хуторі біля Грудок; при собі мав гвинтівку та набої. Судили, разом із шістьма іншими вояками УПА, в 1946 році. Звинувачений в ухиленні від служби в Червоній Армії, участі в боївці УПА та збиранні продуктів для неї, бойових діях проти НКВД, вбивстві місцевої жительки. Вирок — смертна кара, однак Воєнна колегія Верховного суду УРСР замінила розстріл на 20 років каторги та 5 років позбавлення громадянських прав. Покарання відбував в таборах Колими[3].
У 1956 році написав заяву на перегляд справи і 17 серпня 1956 року МВС СРСР вирішило звільнити Гончарука через недоцільність подальшого тримання в ув'язненні. Повернутися додому Іван не мав права, тому оселився в Усть-Омчузі, селищі Тенькінського району Магаданської області, де влаштувався кухарем до військової частини. Там познайомився з дівчиною з Сумщини, що працювала там швачкою, Ганною Проценко, з якою згодом побрались. Родина мала двох дітей — сина та доньку.
Потім працював кухарем торговельної контори, після курсів у Магадані став очільником їдальні на 169-у кілометрі колимської дороги. Рідне село — Грудки — відвідував раз на три роки, згідно з дозволом[4].
У 1969 році, за допомогою батьків дружини, купили на Харківщині хату, куди переїхали 1975 року. Іван був вже пенсіонером. Проживав з родиною в селищі Комсомольське.
У жовтні 1986 року управління КДБ Волинської області розпочало проти Івана Гончарука додаткове розслідування за статтею 399 КПК УРСР. Архівно-кримінальна справа № 13017 з обвинувачення Гончарука розпочата 29 червня і завершена 17 вересня 1987 року.
10 червня 1987 року майор КДБ В. М. Приступа склав постанову про притягнення як обвинуваченого Івана Гончарука.
Головне обвинувачення у цьому документі:
|
«...перейшов на сторону ворога, добровільно вступивши в банду УПА організації українських націоналістів (ОУН), яка спільно з фашистами вела збройну боротьбу проти радянської держави за відділення від Радянського Союзу Української РСР і встановлення на її території буржуазного ладу.» | 
|
Звинувачення Гончарукові висунули надумані, адже німців на той час (1945 рік) на Волині вже не було і про жодну співпрацю не могло бути й мови. До Івана Савича застосували статті 56 та 64 КК УРСР із застосуванням Указу Президії Верховної Ради СРСР від 4 березня 1965 року, у якому йдеться про покарання нацистських злочинців без терміну давності. Окрім цього, була застосована Постанова Президії Верховної Ради СРСР від 3 вересня 1965 року, що дозволяла смертну кару до осіб, які «проводили активну карательську діяльність, брали особисту участь у вбивствах радянських людей», тобто радянської окупаційної адміністрації та НКВД, хоча пряма участь у вбивствах Гончаруком залишилась недоведеною.
24 червня 1987 року президія Волинського обласного суду скасувала вирок Івану Гончаруку від 28 березня 1946 року і через 5 днів він був заарештований. Допити проводились в Готвальді, Луцьку, по 8 годин на день. Під час слідства було вчинено тиск на родину, зустрітися з членами котрої дозволяли через три дні[4].
Відкритий судовий процес відбувся в місті Камінь-Каширський і тривав від 12 до 16 жовтня 1987 року. Одночасно КДБ організувало сходи сіл, котрі вимагали засудження та розстрілу «бандита». Вирок суду був передбачуваним — смертна кара. Обвинувачений так і не визнав провини щодо катувань та вбивств, касаційні скарги адвоката та обвинуваченого не досягли бажаного результату.
19 жовтня 1987 року в Луцьку суддя Борис Плахтій, який у 2021 році через суд домігся підвищення пенсії до 202 тис. грн на місяць[5], та народні засідателі Б. Панчук та Г. Артеменко підписали смертний вирок[6].
Постанову Президії Верховної Ради Української РСР від 19 квітня 1988 року, з текстом «Відхилити клопотання про помилування І. Гончарука», у Києві підписала голова Президії Верховної ради УРСР Валентина Шевченко.
29 червня 1989 року арештували майно сім'ї Гончаруків: описано будинок площею 77,7 м², арештовані грошові вклади.
Івана Гончарука розстріляли 12 липня 1989 року в Києві. Місце поховання невідоме.
Рішенням Національної комісії з реабілітації від 29 квітня 2021 року був реабілітований[1].
У місті Камінь-Каширський вулицю Степана Мельника перейменували на вулицю Івана Гончарука.[7]
- ↑ а б Нацкомісія реабілітувала останнього розстріляного бійця УПА в СРСР. Українська правда. 29 квітня 2021. Архів оригіналу за 29 квітня 2021. Процитовано 29 квітня 2021.
- ↑ Останній розстріляний бандерівець: «упівця» з Волині судили на Покрову і вбили у 1989 році. Архів оригіналу за 27 жовтня 2019. Процитовано 27 жовтня 2019.
- ↑ Останнього бандерівця з Волині розстріляли на Покрову у 1989 році. Архів оригіналу за 11 серпня 2020. Процитовано 27 жовтня 2019.
- ↑ а б Останній розстріляний бандерівець. https://www.istpravda.com.ua/. Архів оригіналу за 29 квітня 2021. Процитовано 1 травня 2021.
- ↑ Суддя, який у 1987 році засудив до розстрілу бійця УПА, домігся підвищення пенсії до 202 тис. грн на місяць. Архів оригіналу за 9 травня 2021. Процитовано 9 травня 2021.
- ↑ Останній розстріляний упівець: той, хто засудив його на смерть, досі живе серед нас. Архів оригіналу за 27 жовтня 2019. Процитовано 27 жовтня 2019.
- ↑ У Камені-Каширському з’явилася вулиця на честь останнього розстріляного бандерівця Івана Гончарука