Буковий аргумент
«Буковий аргумент» (нім. Buchenargument) — знаменитий в історії індоєвропеїстики аргумент, який наприкінці XIX та на початку XX століття широко використовувався для встановлення прабатьківщини індоєвропейських народів.
Науковці XIX століття зауважили, що різні індоєвропейські народи використовують споріднені слова на позначення бука європейського. Це, на їхню думку, свідчило про те, що в праіндоєвропейській мові існувало слово «бук» (лема відновлюється лінгвістами як *bʰeh₂go-), отже прабатьківщину індоєвропейських народів слід шукати в зоні виростання цього дерева[1]. Східна межа поширення європейського бука при цьому визначалася таким чином: Кенігсберг — Західний Буг — середній Дністер — Карпати — Одеса[2][3]. «Буковий аргумент» в інтерпретації німецьких вчених виключав можливість прибуття індоєвропейців до Європи зі степів на сході; на цій підставі прабатьківщиною «аріїв» проголошувалася північ Європи[1].
У сучасній індоєвропеїстиці «буковий аргумент» не має того значення, як 100 років тому. По-перше, встановлено що за 6000 років до н. е. бук ріс в Європі переважно на Балканах, а балканські народи (албанці, греки) словами, похідними від *bʰeh₂go-, позначають зовсім не бук, а дуб[1]. За 2000 років бук поширився аж до Румунії та Німеччини, але широке поширення його в Західній Європі припадало на бронзову добу (бл. 2500—1000 роки до н. е.), тобто після розпаду гіпотетичної праіндоєвропейської спільноти[1]. По-друге, під «буком» праіндоєвропейці могли розуміти не бук європейський, а бук східний, який росте по берегах Чорного моря. По-третє, похідні від *bʰeh₂go- не відомі східним індоєвропейським мовам (індоіранським, тохарським, вірменській), що вказує на суто діалектний статус цього слова[1].
«Буковий кордон» має певне значення для встановлення прабатьківщини слов'ян. У слов'янських мовах відомі 11 словоформ, похідних від * b ʰ eh ₂ go-, якими позначається, зазвичай, бузина[4][1]. Тоді як слово «бук» було запозичене слов'янами з германських мов (можливо, з готської). З цього випливає, що на прабатьківщині слов'ян бук не ріс, а росла бузина і що при поширенні на захід слов'яни запозичили назву незнайомого дерева у місцевих германських племен (можливо, носіїв черняхівської культури)[3]. На думку російського історика й археолога Д. А. Мачинского, давнім слов'янам не були відомі й інші центральноєвропейські дерева, у той час як у всіх видів дерев, які ростуть між Західним Бугом та середнім Дніпром (тобто на території сучасних Білорусі та України), є слов'янські назви[3]. Польський ботанік Ю. Ростафінський констатував 1908 року:
За новітніми даними палеокліматології, в перші століття нашої ери клімат в Європі був м'якшим, ніж у XIX столітті, тому в питанні про прабатьківщину слов'ян класичний буковий кордон має бути зміщений на північний схід й проходити територією сучасних України і Білорусі[3]. На ширший ареал бука на рубежі нової ери вказує зокрема вивчення пилку в археологічних знахідках.
- ↑ а б в г д е J. P. Mallory, Douglas Q. Adams. Encyclopedia of Indo-European Culture. London: Fitzroy Dearborn Publishers, 1997. ISBN 9781884964985. С. 58-60.
- ↑ Цей «буковий кордон» майже збігається з західними кордонами України та Білорусі.
- ↑ а б в г Д. А. Мачинский. Некоторые предпосылки, движущие силы и исторический контекст сложения Русского государства в середине VIII — середине XI ст. // Сложение русской государственности в контексте раннесредневековой истории Старого Света. Труды Государственного Эрмитажа. Вып. XLIX. СПб. 2009. — C. 468—469.
- ↑ У балтійських мовах споріднені форми вживаються на позначення вільхи.
- ↑ Слов'яни: суперечки археологів. М. Б. Щукін. Архів оригіналу за 27 січня 2016. Процитовано 29 серпня 2013.