Перше Київське Костянтинівське військове училище

Київське військове училище на листівці. Початок XX ст.

Перше Київське Костянтинівське військове училище — військовий навчальний заклад Російської імперії, заснований 1865 року у Києві. Готував до випуску юнкерів в чині підпоручика.

Під час української революції у 1917 році урядом УНР на базі училища була розгорнута Перша Військова імені Гетьмана Богдана Хмельницького Юнацька школа (також — Перша українська юнацька школа ім. гетьмана Б. Хмельницького). В січні 1918 року, коли війська більшовиків загрожували захопленням столиці Української Республіки, юнкери школи взяли активну участь у боях з червоногвардійцями, зокрема в бою під Крутами, захищаючи Центральну Раду.

З 1920 року, після взяття території України під контроль більшовиками, на території училища діяло Київське вище військове інженерне училище зв'язку. Після здобуття Україною незалежності у 1991 році, тут розміщується Військовий інститут телекомунікацій та інформатизації імені Героїв Крут.

Історія

Училище було створено 1 жовтня 1865 року відповідно до наказу імператора Олександра ІІ від 27 червня 1865 року як Київське піхотне інженерне юнкерське училище. Число курсантів при заснуванні — 200 осіб. Ювілейне та храмове свято училища було — в день Покрови Пресвятої Богородиці.^{[джерело?]}

В 1897 році училище було перейменовано в Київське військове училище. По штату в училищі було необхідно 1 батальйонний командир, 4 ротних командира і 10 молодших офіцерів (в тім числі ад'ютант). До 1914 року 4 роти і 400 юнкерів; 1 жовтня 1914 року відбувся останній випуск юнкерів в чині підпоручика. Училище перейшло до практики чотиримісячних прискорених випусків. Штат було збільшено до 630 юнкерів. Стройовий командний склад, крім своєї безпосередньої роботи, проводив читання лекцій з тактики і топографії. В зв'язку з тим, що з початком Першої світової війни в Києві було відкрито ще 3 військових училища, 26 вересня 1914 року училищу було присвоєно найменування 1-ше Київське військове училище. 10 жовтня 1915 року, після смерті князя Костянтина Костянтиновича Романова, імператором видано наказ, за яким училище слід було називати, як 1-ше Київське Костянтинівське військове училище.

Українська революція

Училище брало участь у боях більшовиками в Києві 25.10.-1.11.1917 р. (убито 2 офіцера і 40 юнкерів, поранено 2 і 60). 5 листопада 1917 року, після збройних сутичок з більшовиками, частина особового складу Київського Костянтинівського військового училища захопила потяг і виїхала на Кубань, де в подальшому брали участь у боях з загонами Червоної армії. Особовий склад училища — 25 офіцерів та 131 юнкера на чолі з генералом Калачовим, прибув до Катеринодару 13 листопада 1917 року. Більшість їх (близько 100 офіцерів і юнкерів) загинуло в Кубанських походах.

На території Костянтинівського військового училища 20 листопада 1917 року, за наказом Генерального секретаря з військових справ Симона Петлюри, була розгорнута Перша українська військова юнацька школа, в складі якої перебували юнкери, що залишилися в Києві. Школі було присвоєно ім'я гетьмана Богдана Хмельницького.

Бої на Бахмацькому напрямку

8 січня 1918 року (26 грудня 1917 року за старим стилем) до станції Бахмач прибуло 300 юнаків військової школи. За спогадом Митрофана Швидуна, півсотні юнаків було приділено до «панцирного» потягу Семена Лощенка ― імпровізований бронепотяг спорудили за день до того зі шпал, мішків із піском, бляхи тощо. З озброєння була лиш одна гармата та один кулемет «Максим». На чолі із штабс-капітаном Горошком вони вранці 27 грудня (9 січня) зайняли станцію Доч. Проте сюди наступало угрупування більшовиків Рейнгольда Берзіна, і після перестрілки між бронепоїздами 30 грудня (12 січня), Бондарівку і Доч українським військам довелось залишити.

5 (18) січня із Києва в Бахмач прибув сучасний бронепотяг «Вільна Україна», що мав 24 кулемети, на чолі із капітаном Довгополовим, а також ще 150 юнаків військової школи, які перед тим були у різдвяній відпустці. Наступного дня українські бронепотяги контратакували: Довгополов — станцію Доч, а Лощенко продовжив наступ на північ, поза Бондарівку. «Вільна Україна» у бою отримала серйозні ушкодження ― тендерна гармата була розбита разом з обслугою, було влучання і в передній вагон. «Вільна Україна» почала відступ на Бондарівку, а далі на Київ. У бою загинули юнаки-гарматники Ісидор Троцький та Олександр Жук. Гармата Лощенка зі свого поїзда відкрила вогонь по бронепоїзду більшовиків, прикриваючи відхід «Вільної України». До залізниці підтягалася юнацька піхота, яку Лощенко підібрав на потяг. У Бондарівці юнаки пересіли на свій потяг і відступили до Часниківки.

Вже 10 (23) січня 1918 січня, після боїв, на своєму мітингу і за згодою старшин, юнаки вирішили повернутись до Києва.

Бій під Крутами

По поверненню до Києва, після докорів командувача Київського військового округу Миколи Шинкаря, юнаки погодилися повернутися на позиції. Разом із юнаками зголосився їхати на фронт Помічний курінь Січових стрільців. Ввечері 15 (28) січня 1918 бойовий відділ 1-ї Української військової школи (300 юнаків, виснажених попередніми боями) і Помічний курінь Січових стрільців (116 чоловік) виїхали на фронт. Разом з ними їхав начальник Першої Української військової школи сотник Дем'ян Носенко, який мав перебрати командування військами на бахмацькому напрямку.

Розформування

1 березня 1919 року радянська влада організувала інженерні курси, які після переїзду з Харкова від 20 вересня 1920 року розташувалась у будівлі училища, а 1 листопада 1924 року перейменовані на військову школу зв'язку, яка з часом перетворилась на Київське вище військове інженерне двічі Червонопрапорне училище зв'язку імені М. І. Калініна.

Начальники

• (1918) Дем'ян Носенко

Відомі випускники

• Архипович Микола Георгійович (1869 -?), Генерал-лейтенант, кавалер Золотої Георгіївської зброї, орденів Святого Георгія 4-го і 3-го ступенів.
• Богданович Павло Миколайович (1883—1973), полковник Генерального штабу; учасник Першої світової війни.
• Микола Борисов(1889—1937) — письменник.
• Денікін Антон Іванович (1872—1947), генерал-лейтенант, головнокомандувач Добровольчою армією і Збройними силами півдня Росії. Вчився у 1890—1892 роках, закінчив із відзнакою.
• Де-Геніг Міхеліс Євген Михайлович (1863—1939), генерал-лейтенант, один з організаторів Польської армії в Росії у 1918 році.
• Дзевановський В'ячеслав Андрійович (1870—1944), генерал-майор, один з організаторів антибільшовицького руху на півдні Росії, повірений А. І. Денікіна в Італії.
• Дроздовський Левко Антонович (1869—1951), генерал-майор, 1-й генерал-квартирмейстер Українського Генерального штабу в 1918 році, військовий аташе УНР в Швейцарії і Італії в 1919 році.
• Злобін Веніамін Михайлович (1898—1952), генерал-лейтенант Червоної Армії.
• Ізотов Сергій Васильович (1868 — ?), старшина Дієвої армії УНР; учасник Першої світової війни та української радянської війни 1917—1921.
• Кузьмін Євген Михайлович (1871—1942) — мистецтвознавець, публіцист, педагог, теософ.
• Лєсков Андрій Миколайович (1866—1953) — російський письменник, військовий, син і біограф письменника Миколи Лєскова.
• Маланюк Євген Филимонович (1897—1968) — український поет, письменник, публіцист, сотник Армії УНР.
• Ніколіч Микола Миколайович (1871 — ?) — генеральний хорунжий Армії Української Держави.
• Ситін Павло Павлович (1870—1938), генерал-майор, головнокомандувач Південним фронтом РСЧА (проти Денікіна) у 1918 році.
• Сікевич Володимир Васильович (1870—1952), генерал-хорунжий армії Української Народної Республіки, полковник російської армії. Командир 3-го Гайдамацького полку і військовий аташе УНР в Угорщині.

Посилання

• Юрій Євтушенко, Просвітник, редактор, мовознавець, офіцер — трагедія українця Михайла Оппокова // Музей Грушевського, 28.03.2020