Перше Київське Костянтинівське військове училище
Перше Київське Костянтинівське військове училище — військовий навчальний заклад Російської імперії, заснований 1865 року у Києві.
Під час української революції у 1917 році урядом УНР на базі училища була розгорнута Перша українська юнкерська школа ім. гетьмана Богдана Хмельницького (також — Київська юнацька школа ім. гетьмана Б. Хмельницького).
З 1920 року, після взяття території України під контроль більшовиками, на території училища діяло Київське вище військове інженерне училище зв'язку. Після здобуття Україною незалежності у 1991 році, тут розміщується Військовий інститут телекомунікацій та інформатизації імені Героїв Крут.
Історія
Училище було створено 1 жовтня 1865 року відповідно до наказу імператора Олександра ІІ від 27 червня 1865 року[1] як Київське піхотне інженерне юнкерське училище. Число курсантів при заснуванні — 200 осіб. Ювілейне та храмове свято училища було — в день Покрови Пресвятої Богородиці.[джерело?]
В 1897 році училище було перейменовано в Київське військове училище. По штату в училищі було необхідно 1 батальйонний командир, 4 ротних командира і 10 молодших офіцерів (в тім числі ад'ютант). До 1914 року 4 роти і 400 юнкерів; 1 жовтня 1914 року відбувся останній випуск юнкерів в чині підпоручика. Училище перейшло до практики чотиримісячних прискорених випусків. Штат було збільшено до 630 юнкерів. Стройовий командний склад, крім своєї безпосередньої роботи, проводив читання лекцій з тактики і топографії. В зв'язку з тим, що з початком Першої світової війни в Києві було відкрито ще 3 військових училища, 26 вересня 1914 року училищу було присвоєно найменування 1-ше Київське військове училище. 10 жовтня 1915 року, після смерті князя Костянтина Костянтиновича Романова, імператором видано наказ, за яким училище слід було називати, як 1-ше Київське Костянтинівське військове училище.
Українська революція
Училище брало участь у боях більшовиками в Києві 25.10.-1.11.1917 р. (убито 2 офіцера і 40 юнкерів, поранено 2 і 60). 5 листопада 1917 року, після збройних сутичок з більшовиками, частина особового складу Київського Костянтинівського військового училища захопила потяг і виїхала на Кубань, де в подальшому брали участь у боях з загонами Червоної армії. Особовий склад училища — 25 офіцерів та 131 юнкера на чолі з генералом Калачовим, прибув до Катеринодару 13 листопада 1917 року. Більшість їх (близько 100 офіцерів і юнкерів) загинуло в Кубанських походах.
На території Костянтинівського військового училища 20 листопада 1917 року, за наказом Генерального секретаря з військових справ Симона Петлюри, була розгорнута перша українська військова юнацька школа, в складі якої перебували юнкери, що залишилися в Києві. Школі було присвоєно ім'я гетьмана Богдана Хмельницького. В січні 1918 року, коли війська червоногвардійців загрожували захопленням столиці Української Республіки, юнкери з 1-ї української військової юнацької школи взяли активну участь у боях з червоногвардійцями, зокрема в бою під Крутами, захищаючи Центральну Раду[2].
Радянська доба
1 березня 1919 року радянська влада організувала інженерні курси, які після переїзду з Харкова від 20 вересня 1920 року розташувалась у будівлі училища, а 1 листопада 1924 року перейменовані на військову школу зв'язку, яка з часом перетворилась на Київське вище військове інженерне двічі Червонопрапорне училище зв'язку імені М. І. Калініна.
Відомі випускники
- Архипович Микола Георгійович (1869 -?), Генерал-лейтенант, кавалер Золотої Георгіївської зброї, орденів Святого Георгія 4-го і 3-го ступенів.
- Богданович Павло Миколайович (1883—1973), полковник Генерального штабу; учасник Першої світової війни.
- Микола Борисов(1889—1937) — письменник.
- Денікін Антон Іванович (1872—1947), генерал-лейтенант, головнокомандувач Добровольчою армією і Збройними силами півдня Росії. Вчився у 1890—1892 роках, закінчив із відзнакою.
- Де-Геніг Міхеліс Євген Михайлович (1863—1939), генерал-лейтенант, один з організаторів Польської армії в Росії у 1918 році.
- Дзевановський В'ячеслав Андрійович (1870—1944), генерал-майор, один з організаторів антибільшовицького руху на півдні Росії, повірений А. І. Денікіна в Італії.
- Дроздовський Левко Антонович (1869—1951), генерал-майор, 1-й генерал-квартирмейстер Українського Генерального штабу в 1918 році, військовий аташе УНР в Швейцарії і Італії в 1919 році.
- Злобін Веніамін Михайлович (1898—1952), генерал-лейтенант Червоної Армії.
- Ізотов Сергій Васильович (1868 — ?), старшина Дієвої армії УНР; учасник Першої світової війни та української радянської війни 1917—1921.
- Кузьмін Євген Михайлович (1871—1942) — мистецтвознавець, публіцист, педагог, теософ.
- Лєсков Андрій Миколайович (1866—1953) — російський письменник, військовий, син і біограф письменника Миколи Лєскова.
- Маланюк Євген Филимонович (1897—1968) — український поет, письменник, публіцист, сотник Армії УНР.
- Ніколіч Микола Миколайович (1871 — ?) — генеральний хорунжий Армії Української Держави.
- Ситін Павло Павлович (1870—1938), генерал-майор, головнокомандувач Південним фронтом РСЧА (проти Денікіна) у 1918 році.
- Сікевич Володимир Васильович (1870—1952), генерал-хорунжий армії Української Народної Республіки, полковник російської армії. Командир 3-го Гайдамацького полку і військовий аташе УНР в Угорщині.
Примітки
Посилання
- Юрій Євтушенко, Просвітник, редактор, мовознавець, офіцер — трагедія українця Михайла Оппокова // Музей Грушевського, 28.03.2020