Перегляд вихідного коду сторінки Історія Східної Азії

[[Файл:East_Asia_(orthographic_projection).svg|міні|[[Східна Азія]] на карті півкулі (без [[Далекий Схід Росії|Далекого Сходу]] [[Росія|Росії]])]]
{{Історія людини}}
До регіону [[Східна Азія|Східної Азії]] належать [[Далекий Схід]] [[Росія|Росії]], [[Казахстан]], [[Китайська Народна Республіка|Китай]], [[Республіка Китай|Тайвань]], [[Японія]], [[Північна Корея|КНДР]], [[Південна Корея|Республіка Корея]] і [[Монголія]].

== Стародавні цивілізації Східної Азії ==

=== Стародавній Китай ===
{{Див. також|Історія_Китаю}}

==== Ся ====
{{Див. також|Династія Ся}}
'''Ся''' ({{Lang-zh|夏朝}}, [[Піньїнь|піньінь]] xià cháo)&nbsp;— легендарна династія, яка, за традиційними уявленнями, правила в Стародавньому [[Китайська Народна Республіка|Китаї]] в період від 2070 року до н.&nbsp;е. до 1765 року до н.&nbsp;е. Ще одна версія відносить правління династії до 2700 року до н.&nbsp;е. Китайські археологи нерідко пов'язують династію Ся з археологічною культурою [[Ерлітоу]]. На території, що ототожнюється зі Ся, в епоху Чжоу розташувалося [[Цзінь (царство)|царство Цзінь]].

Столиця династії [[Династія Тан|Тан]] [[Чанань]] (Сучасний [[Сіань]]) стала духовним центром буддизму. Звідси буддизм поширився в [[Корея|Корею]] і [[Японія|Японію]].
[[Файл:Longshan_eggshell_thin_cup.jpg|ліворуч|міні|267x267пкс|Чаша з [[Луншань|Луншаньської культури]]]]
Згідно з китайською міфолого-історичною традицією, засновником китайської державності був Жовтий Імператор&nbsp;— [[Жовтий імператор|Хуан-ді]], який у [[XXVII століття до н. е.|XXVII столітті до н.&nbsp;е.]] після важкої боротьби зумів підпорядкувати собі вождів окремих племен і створив свою державу в горах [[Куньлунь]]&nbsp;— далеко на заході від басейну річки [[Хуанхе]].
[[Файл:YuTheGreat.JPG|праворуч|міні|420x420пкс|Великий [[Юй Великий|Юй]]]]
Встановивши мир, Хуан-ді приніс жертви богам, призначив чиновників-управителів і ввів перші в країні закони. Хуан-ді мав 25 синів, 14 з яких (подібно синам біблійного [[Яків (син Ісаака)|Якова]]) стали родоначальниками відомих китайських кланів. Від Хуан-ді (2698 до н.&nbsp;е.&nbsp;— 2597 до н.&nbsp;е.) престол перейшов до [[Шао Хао]], потім&nbsp;— до Чжунь-сюю, потім&nbsp;— до [[Ку (імператор)|Ді-Ку]], далі&nbsp;— до Ді-чжи і нарешті до [[Яо (імператор)|Яо]], який був чи не найвищим втіленням чесноти і мудрості правителя. Він об'єднав і привів у стан гармонії країну, встановив згоду між людьми, призначив умілих помічників стежити за порядком і піклуватися про правильне літочислення. Наступником собі Яо вибрав доброчесного [[Шунь|Шуня]] (2256 до н. е&nbsp;— 2205 до н.&nbsp;е.). При цьому імператорі всю країну розділено на 12 областей, і всюди він установив свої закони.

Від Шуня влада перейшла до прямого нащадка [[Жовтий імператор|Хуан-ді]], [[Юй Великий|Юя]] з роду Ся, якого і вважають засновником першої китайської династії Ся. Сімнадцять государів цієї династії правили протягом трьох з половиною століть.

==== Шан ====
{{Див. також|Династія Шан}}
'''Держава Шан''' ([[Китайська мова|кит.]]: [[wiktionary:商|商]][[wiktionary:朝|朝]]), інші назви '''держава Інь''' ([[Китайська мова|кит.]]: [[wiktionary:殷|殷]][[wiktionary:代|代]]) або '''держава Шан-Інь'''&nbsp;— державне утворення, що існувало від [[XVII століття до н. е.|1600]] до [[1020-ті до н. е.|1027 року до н.&nbsp;е.]] в землях на північ від виходу річки [[Хуанхе]] на Велику китайську рівнину. Держава Шан передувала державі [[Династія Чжоу|Чжоу]].

Шан&nbsp;— перше китайське державне утворення, реальність існування якого підтверджено не тільки археологічними знахідками, але й [[наратив]]ними і [[Епіграфіка|епіграфічними]] письмовими джерелами. Найдокладніший опис історії Шан міститься в творі [[Сима Цянь|Сими Цяня]] «Історичні записки». Внаслідок розкопок виявлено [[цзяґувень]]&nbsp;— [[Ієрогліфи|ієрогліфічні]] написи на панцирах черепах і [[Ворожильні кістки|ворожильних кістках]] тварин, а також [[Бронза|бронзових]], [[Нефрит (мінерал)|нефритових]], [[Кераміка|керамічних]], кам'яних виробах. Багато знахідок зроблено на території столиці [[Їньсюй]] ({{Китайська||殷墟|Yīnxū|Иньсюй}}), яка була розташована в районі сучасного міста [[Аньян (Китай)|Аньян]] у провінції [[Хенань]]. Територію стародавнього міста включено до [[Перелік об'єктів Світової спадщини в небезпеці (ЮНЕСКО)|переліку світової спадщини]] [[ЮНЕСКО]].

==== Чжоу ====
{{Див. також|Династія Чжоу}}
'''Династія Чжоу''' ({{Китайська||<big>周朝</big>|Zhōu Cháo|Чжоу}}; від [[1040-ві до н. е.|1045 року до н.&nbsp;е.]] до [[221 до н. е.|221 року до н.&nbsp;е.]]<ref>{{Cite web |url=http://www-chaos.umd.edu/history/ancient1.html#zhou |title=Период Чжоу |accessdate=2 грудня 2021 |archive-date=26 грудня 2018 |archive-url=https://web.archive.org/web/20181226062726/http://www.chaos.umd.edu/history/ancient1.html#zhou }}</ref>) повалила династію [[Династія Шан|Шан]] і припинилася після перемоги династії [[Династія Цінь|Цінь]].

Хоча династія тривала формально близько 800 років, цей період був неоднорідним, і історики поділяють його на кілька періодів.

# '''[[Західна Чжоу]]''' (1045 до н.&nbsp;е.&nbsp;— [[770 до н. е.]])&nbsp;— коли дім Чжоу володів територією в басейні Середньої Хуанхе.
# '''[[Східна Чжоу]]''' (770 до&nbsp;н.&nbsp;е.&nbsp;— [[256 до н. е.]])&nbsp;— коли дім Чжоу поступово втрачав гегемонію, а територія Китаю ділилася між окремими царствами.

:: 2.1 [[Період Чуньцю|Ве́сни й Осені (період)]] (Чуньцю), що відповідає хроніці (чуньцю) царства Лу, яку редагував [[Конфуцій]], період закінчується [[481 до н. е.|481 року до н. э.]], а починається [[722 до н. е.|722 року до н.&nbsp;е.]] Тоді на території Китаю існувало багато окремих володінь (частина з них була китайськими, а частину створили інші народи). Правитель (ван) царства Чжоу мав центральну владу&nbsp;— спочатку реальну, потім все більш номінальну.
:: 2.2 [[Період Чжаньґо|Період Воюючих царств]] ([[Період Чжаньґо|Чжаньґо]]) від [[403 до н. е.|403 року до н.&nbsp;е.]] і до [[249 до н. е.|249 року до н.&nbsp;е.]], коли царство Чжоу було вже знищено&nbsp;— політику в Китаї визначали інші царства.

При цьому, говорячи про Східну Чжоу, мають на увазі скоріше саме царство Чжоу, яке на той час перетворилося на удільне царство і втратило верховенство, а періоди Чуньцю та Чжаньґо розглядають з погляду взаємовідносин усіх держав та удільних князівств на території Китаю.

==== Період Воюючих царств ====
{{Див. також|Період Чжаньґо}}
[[Файл:EN-WarringStatesAll260BCE.jpg|ліворуч|міні|250x250пкс|Китай у період Воюючих царств (260 до н.&nbsp;е.)]]
'''Період Воюючих царств''' ({{Китайська|戰國時代|战国时代|Zhànguó Shídài|Чжаньго шидай}})&nbsp;— період китайської історії від [[V століття до н. е.]] до об'єднання Китаю [[Цінь Ши Хуан-ді]] [[221 до н. е.|221 року до н.&nbsp;е.]] Цей період вважають частиною правління династії [[Східна Чжоу]], що йде безпосередньо після періоду [[Період Чуньцю|Весен і Осеней (Чуньцю)]], хоча династія [[Династія Чжоу|Чжоу]] припинила існування [[256 до н. е.|256 року до н.&nbsp;е.]], на 35 років раніше від створення [[Династія Цінь|Імперії Цінь]] і закінчення цього періоду.

Цей період описано, перш за все, в пізній хроніці «<nowiki/>[[Стратегії Воюючих царств]]<nowiki/>» ({{Китайська|戰國策|战国策|Zhàn Guó Cè|Чжаньгоцэ|Стратегии Сражающихся царств}}). Хроніки менш докладні, ніж [[Цзо чжуань]], тому про цей період відомо менше, ніж про [[Період Чуньцю|Весни й Осені]].

Якщо в попередній період царства визнавали формальне панування дому Чжоу і виступали на захист «цивілізованих країн» (з домом Чжоу на чолі) від «варварського» оточення, в цей період центральне царство Чжоу ослабло настільки, що на нього перестали зважати.

=== Конфуціанство ===
{{Докладніше|Конфуціанство}}
'''Конфуціанство''' ({{Китайська|儒學|儒学|Rúxué|Жусюе}})&nbsp;— [[Етика|етико]]-філософське вчення [[Конфуцій|Конфуція]] (551—479 до н.&nbsp;е.), яке розвинули його послідовники, що увійшло в релігійний комплекс [[Китайська Народна Республіка|Китаю]], [[Корея|Кореї]], [[Японія|Японії]] та деяких інших країн<ref name="Яблоков">''[[Лапіна Зінаїда Григорівна|Лапина З. Г.]]'' Гл. VII. Национальные религии. §&nbsp;5. Конфуцианство (С. 95-100)// Основы религиоведения. / Ю.&nbsp;Ф.&nbsp;Борунков, И.&nbsp;Н.&nbsp;Яблоков и др.; Под ред. [[Яблоков Ігор Миколайович|И.&nbsp;Н.&nbsp;Яблокова]].&nbsp;— {{М.}}: Высш. шк., 1994.&nbsp;— 368 с. ISBN 5-06-002849-6</ref>. Конфуціанство є світоглядом, суспільною етикою, політичною ідеологією, науковою традицією, способом життя, іноді розглядається як філософія, іноді&nbsp;— як релігія<ref name="Britannica">''[[Роджер Еймс|Ames Roger T.]], {{Iw|Ту Веймінг|Tu Weiming||Tu Weiming}}'' [http://www.britannica.com/EBchecked/topic/132104/Confucianism Confucianism] {{Webarchive|url=https://web.archive.org/web/20120608014315/http://www.britannica.com/EBchecked/topic/132104/Confucianism |date=8 червня 2012 }} // [[Encyclopædia Britannica]]. Encyclopædia Britannica Online. Encyclopædia Britannica Inc., 2012</ref>.

У Китаї це вчення відоме під назвою 儒 або 儒家 (тобто «школа вчених», «школа вчених книжників»<ref name="ФЭС">Конфуцианство // Философский энциклопедический словарь / Гл. редакция: Л.&nbsp;Ф.&nbsp;Ильичёв, П.&nbsp;Н.&nbsp;Федосеев, С.&nbsp;М.&nbsp;Ковалёв, В.&nbsp;Г.&nbsp;Панов&nbsp;— {{М.}}: [[Велика російська енциклопедія (видавництво)|Советская энциклопедия]], 1983.&nbsp;— 840 с. ISBN 5-85270-030-4 (изд. 1989&nbsp;г.)</ref> або «школа освічених людей»); «конфуціанство»&nbsp;— це західний термін, який не має еквівалента в китайській мові<ref name="Britannica"/>.

Конфуціанство виникло як етико-соціально-політичне вчення в [[період Чуньцю]] (722 до н. е&nbsp;— 481 до н.&nbsp;е.)&nbsp;— час глибоких соціальних і політичних потрясінь у Китаї. В епоху [[Династія Хань|династії Хань]] конфуціанство стало офіційною державною ідеологією, конфуціанські норми і цінності стали загальновизнаними<ref name="Гараджа">Гл. II. Религия как историко-культурный феномен. §&nbsp;2. Религии в истории общества // ''[[Гараджа Віктор Іванович|Гараджа В. И.]]'' Религиоведение: Учеб. пособие для студентов высш. учеб. заведений и преп. ср. школы.&nbsp;— 2-е изд., дополненное.&nbsp;— {{М.}}: Аспект Пресс, 1995.&nbsp;— 351 с.&nbsp;— ISBN 5-7567-0007-2</ref>.

В імператорському Китаї конфуціанство відігравало роль основної релігії, принципу організації держави і суспільства понад дві тисячі років у майже незмінному вигляді<ref name="Гараджа"/>, аж до початку [[XX століття]], коли вчення замінено «<nowiki/>[[Три народні принципи|трьома народними принципами]]<nowiki/>» [[Республіка Китай|Китайської Республіки]].

Центральними проблемами, які розглядає конфуціанство, є питання про впорядкування відносин правителів і підданих, моральні якості, які повинні мати правитель і підлеглий тощо. Формально в конфуціанстві ніколи не було інституту церкви, але за значимістю, ступенем проникнення в душу і виховання свідомості народу, впливу на формування стереотипу поведінки, воно успішно виконувало роль релігії.

=== Буддизм ===
{{Докладніше|Буддизм}}
Імовірно, буддизм проник до [[Китайська Народна Республіка|Китаю]] в [[I століття|I столітті н.&nbsp;е.]] із Середньої Азії, хоча є легенди про те, як буддійські ченці відвідали Китай під час правління царя [[Ашока|Ашоки]]. До [[VIII століття]] [[Китайська Народна Республіка|Китай]] був дуже активним осередком буддизму.

[[67|67 рік н.&nbsp;е.]] вважають офіційно роком появи в Китаї буддизму, який принесли ченці [[Мотон]] і [[Чуфарлан]]. [[68|68 року н.&nbsp;е.]] вони, під заступництвом імператора, заснували [[Храм Білого Коня]] (白馬寺), який досі зберігся недалеко від столиці [[Лоян]]а. Наприкінці [[II століття|II століття н.&nbsp;е.]] велику громаду засновано в Пенчені (зараз [[Сюйчжоу]], провінція [[Цзянсу]]).

Перші тексти школи [[Махаяна]] китайською мовою переклав кушанський чернець [[Локакшема]] в [[Лоян]]і поміж [[178]] і [[189|189 роком н.&nbsp;е.]]

Процвітання буддизму припало на період правління династії [[Династія Тан|Тан]] ([[618]]—[[907]]). У цей час Китай був дуже відкритим іноземному впливу, тоді відновилися відносини з Індією, і від [[IV століття|IV]] до [[XI століття]] багато китайських ченців їздили в Індію.

Серед шкіл релігійної практики найбільший вплив донині має школа [[Вчення Чистої Землі|Цзінту]] («Чистої Землі»), що декларує порятунок вірою в будду [[Амітабга|Амітабгу]], владику буддійського раю&nbsp;— «Чистої Землі». В основі світогляду і практики цієї школи лежала доктрина «думання про Будду» (нянь-фо), за якою молитви Амітабзі і навіть вимовляння його імені здатні дарувати переродження в блаженному царстві «Чистої Землі».

Назва іншої поширеної школи буддійської практики&nbsp;— [[чань]]&nbsp;— сходить до санскритського «дх'яна», що означає ''споглядання'', ''медитація''. Остання завжди займала важливе місце в практиці буддизму, але для прихильників чань вона перетворилася на самоціль. Ця школа, заснована, за переказами, індійським проповідником [[Бодгідгарма|Бодгідгармою]] (кит. Дамо) в середині [[VI століття]], відкинула вивчення сутр і будь-який ритуал. Медитацію наставники Чань трактували по-новому&nbsp;— як спонтанне саморозкриття «істинної природи» людини в її емпіричному існуванні. На відміну від інших буддійських шкіл чаньскі вчителі високо цінували фізичну працю, особливо працю в колективі. Як найбільш китаїзована форма буддизму, школа чань мала величезний вплив на китайське мистецтво.

Нарешті, у [[VIII століття|VIII]]-[[IX століття]]х на теорію і практику китайського буддизму помітно вплинув тантризм (див. [[Тантра (буддизм)|Тантра]]).

Протягом тривалого часу буддизм мав заступництво імператорського двору, проте [[845]] року імператор [[Хайсан-Хулуг|У-цзун]] став ініціатором суворих гонінь на буддизм, метою яких був підрив економічної самостійності [[Сангха (форма правління)|сангхи]] і скорочення її чисельності. У середині IX століття позиції сангхи підірвано діями урядів, репресіями, і незабаром почався її повільний, але неухильний занепад. Буддійська традиція багато в чому втратила колишню творчу енергію і своє особливе місце в суспільному і культурному житті. З одного боку, сангха стає інструментом державної політики, що перебуває під суворим контролем влади: державна адміністрація встановлювала квоти і навіть іспити для охочих прийняти чернечий постриг, прикріплювала ченців до певного монастиря, а найзаслуженішим з них надавали особливі відзнаки: існувала мережа адміністративних органів, що здійснювали нагляд за чернецтвом. З іншого боку, буддизм майже злився з народною релігією, а буддійські інститути стали служити інтересам окремих соціальних організацій і груп-впливовим сімействам&nbsp;— сільським громадам, професійним об'єднанням тощо. Все більшого значення набула буддійська релігійна практика «пам'ятання про Будду» молитва, звернена до Будди [[Амітабга|Амітабги]]) і чаньське вчення про «миттєве просвітлення».

З іншого боку, на рівні народної релігії буддизм вступає в активну взаємодію з популярними віруваннями, зробивши значний внесок у становлення китайського релігійного синкретизму, а низка персонажів буддійського пантеону (Амітофо&nbsp;— Амітабга; [[Ґуаньїнь|Гуаньїнь]]&nbsp;— жіноча іпостась [[Авалокітешвара|Авалокітешвари]]) перетворюються на найшанованіших у народі божеств. У пізньому середньовіччі елементи буддійського вчення включаються в світоглядні системи низки релігійних сект (особливо есхатологічні мотиви пришестя Мілефо&nbsp;— [[Майтрея|Будди Майтреї]]).

=== Даосизм ===
{{Докладніше|Даосизм}}
'''Даосизм''' у стабільній релігійній організації сформувався тільки в [[II століття|II столітті]], але є численні свідчення, що даосизм виник істотно раніше, принаймні в [[V століття до н. е.|V]]&nbsp;— [[III століття до н. е.|III століттях до н.&nbsp;е.]] вже була розвинена традиція, яка підготувала елементи вчення, активно використовувані в [[Середньовіччя|Середньовіччі]].

Основними джерелами даосизму є містичні і шаманські культи царства [[Чу (держава)|Чу]] та інших «варварських» держав на півдні Китаю, вчення про безсмертя і магічні практики, що розвинулися в царстві [[Ці (держава)|Ці]] і філософська традиція [[Північний Китай|північного Китаю]].

Філософські твори, що відносяться до даосизму, починаються з епохи Воюючих Царств ([[Період Чжаньґо|Чжаньґо]]) в [[V століття до н. е.|V столітті до н.&nbsp;е.]], практично одночасно із вченням [[Конфуцій|Конфуція]]. Традиція вважає основоположником даосизму легендарного Жовтого Імператора [[Жовтий імператор|Хуанді]]. Дещо достовірнішим засновником даосизму вважають давньокитайського мудреця [[Лао-цзи]]. Даоська традиція йому приписує авторство однієї з основних книг даосизму&nbsp;— «<nowiki/>[[Дао де цзін]]<nowiki/>». Цей трактат став ядром, навколо якого почало формуватися вчення даосизму. Ще одним знаменитим текстом раннього даосизму є «<nowiki/>[[Чжуан-цзи (книжка)|Чжуан-цзи]]<nowiki/>», автором якого є [[Чжуан-цзи (філософ)|Чжуан Чжоу]] (369—286 роки до н.&nbsp;е.), відомий під ім'ям [[Чжуан-цзи (філософ)|Чжуан-цзи]], за яким і названо його твір.

На початку [[II століття|II століття н.&nbsp;е.]] фігура Лао-цзи обожнюється, розробляється складна ієрархія божеств і демонів, виникає культ, у якому центральне місце займають ворожіння і обряди, що «виганяють» злих духів. [[Пантеон (боги)|Пантеон]] даосизму очолив Яшмовий владика (Шан-ді), якого шанували як бога неба, вище божество і батька імператорів («синів неба»). За ним слідували Лао-цзи і творець світу&nbsp;— [[Пань-гу]].

== Цінь і Хань ==

=== Цінь ===
{{Докладніше|Цінь (царство)}}
[[Файл:Qin_Shi_Huang_statue.jpg|ліворуч|міні|286x286пкс|Статуя [[Цінь Ши Хуан-ді]], засновника династії [[Цінь (царство)|Цінь]] і першого імператора об'єднаного Китаю]]
Засновник династії&nbsp;— [[Цінь Ши Хуан-ді]]&nbsp;— об'єднав Китай під своєю владою [[221 до н. е.|221 року до н.&nbsp;е.]], розділивши країну на 36 провінцій, керованих чиновниками, яких призначав імператор. Цінь Ши Хуан-ді створив централізовану, керовану державу на основі [[Фа цзя|легізму]], при цьому проводилися репресії проти прихильників [[Конфуціанство|конфуціанства]]: так, [[213 до н. е.|213 року до н.&nbsp;е.]] видано указ про спалення недозволених творів, які перебувають у приватному володінні, а [[212 до н. е.|212 року до н.&nbsp;е.]] страчено 460 конфуціанців і значне число «заслано на кордони».

Цінь Ши Хуан-ді оголосив про припинення всіх воєн навік, зібрав від князів зброю і переплавив, побудувавши 12 великих монументів. Він упорядкував міри і ваги, ввів стандартне написання ієрогліфів, організував жорстку бюрократичну систему правління.

Правління Ціня Ши Хуан-ді характеризувалося значною кількістю громадських робіт, до яких залучено мільйони громадян. У цей період розпочато будівництво [[Великий китайський мур|Великого китайського муру]] завдовжки 8851,8&nbsp;км, побудовано унікальну [[Гробниця Цінь Ши Хуана|гробницю Цінь Ши Хуана]], до якої входила [[теракотова армія]], величезний імператорський палац [[Епан (палац)|Епан]]. Мережа доріг загальною довжиною 7500&nbsp;км оперізувала країну, дороги були завширшки 15&nbsp;м із трьома смугами, причому центральна смуга призначалася для імператора.

Смерть Ціня Ши Хуан-ді [[210 до н. е.|210 року до н.&nbsp;е.]] настала під час поїздки країною, в якій його супроводжували його молодший син Ху Хай, начальник канцелярії [[Чжао Гао]] та головний радник [[Лі Си]]. Побоюючись хвилювань, вони приховали смерть імператора і, змовившись, сфабрикували від імені імператора листа, в якому спадкоємцем престолу оголошено не старшого сина Фу Су, а молодший&nbsp;— Ху Хай. У цьому листі містився наказ про «дарування почесної смерті» Фу Су і воєначальнику Мен Тяню.

Ху Хай у 21-річному віці вступив на трон під ім'ям [[Ер Шихуанді]], проте фактично залишався маріонеткою Чжао Гао і через три роки за його наказом був примушений до самогубства.

В імперії почалися повстання на чолі зі {{Нп|Чень Ше|3=ru|4=Чэнь Шэ}}, [[У Гуан]]ом і [[Лю Бан]]ом (кінець [[209 до н. е.|209]]&nbsp;— початок [[208 до н. е.]]). У жовтні [[207 до н. е.|207 року до н.&nbsp;е.]] столицю імперії [[Сіань]] взято армією [[Лю Бан]]а, який, після проголошення імператором, став засновником [[Династія Хань|династії Хань]].

У січні [[206 до н. е.|206 року до н.&nbsp;е.]] генерал [[Сян Юй]] повторно взяв столицю, якою йому поступився Лю Бан, зруйнував місто і масово винищив жителів, [[Цзиїн]]а&nbsp;— останнього правителя Цінь&nbsp;— стратили.

=== Хань ===
{{Докладніше|Хань (держава)}}
'''Імперія Хань''' ({{Китайська|漢朝|汉朝|Hàn cháo|Хань чао}}; 206 рік до н.&nbsp;е.&nbsp;— [[220|220 рік н.&nbsp;е.]])&nbsp;— китайська імперія, в якій правила династія Лю, і період історії [[Китайська Народна Республіка|Китаю]] після імперії [[Династія Цінь|Цінь]] перед епохою [[Період Саньґо|Трицарства]]. Свідченням успіху ханьської внутрішньої політики стало те, що вона проіснувала довше від будь-якої іншої імперії в китайській історії. Її правління та інститути стали зразком для всіх наступних. Більш того, основна етнічна група [[китайців]] за назвою держави стала називатися ''хань''.

Правлячу в імперії Хань династію заснував Лю Бан. Початковий період (206 рік до н.&nbsp;е.&nbsp;— [[9|9 рік н.&nbsp;е.]]) зі столицею [[Чанань]] називають '''ранньою Хань''' ({{Lang-zh|前漢}}) або '''західною Хань''' ({{Lang-zh|西漢}}). Історію цієї імперії викладено в письмовому творі [[Ханьшу]]. Правління династії Лю перервалося на 16 років у 8—23 роках внаслідок того, що владу захопив родич династії по жіночій лінії [[Ван Ман]] (імперія [[Династія Сінь|Сінь]]).

Другий період ([[25]]—[[220|220 роки]]) зі столицею [[Лоян]] називають '''пізньою Хань''' ({{Lang-zh|後漢}}) або '''східною Хань''' ({{Lang-zh|東漢}}). Його історія викладається у творі [[Хоу Ханьшу]].

== Епоха Трицарства ==
{{Див. також|Період Саньґо}}
'''Епоха Трицарства''', '''Саньґо''' ({{Китайська|三國|三国|Sānguó|Саньґо}})&nbsp;— період часу в стародавньому [[Китайська Народна Республіка|Китаї]] від 220 до [[280|280 року]], що увійшов в історію як боротьба і протистояння між трьома різними державами Китаю&nbsp;— [[Династія Вей|Вей]], [[Династія У|У]] і [[Династія Шу|Шу]].

Кінець [[II століття|II]] і початок [[III століття]] пройшли в Китаї під знаком внутрішньополітичних міжусобиць, у ході яких на перший план вийшло кілька найуспішніших [[Полководець|полководців]]. Один з них, знаменитий [[Цао Цао]], панував на півночі, в басейні [[Хуанхе]]. Після його смерті 220 року його син [[Цао Пі]], скинувши останнього [[імператор]]а [[Династія Хань|династії Хань]], проголосив себе імператором і став правити як імператор династії Вей. Інший, [[Лю Бей]], який претендував на спорідненість із керівним домом Хань, незабаром оголосив себе правителем південно-західної частини країни Шу. Третій, [[Сунь Цюань]], став правителем південно-східної частини Китаю, царства У зі столицею в [[Нанкін]]і. Виникло Трицарство.
[[Файл:China_5.jpg|міні|250x250пкс|Три Царства [[262|262 року н.&nbsp;е.]], напередодні завоювання Шу]]
Від кінця 230-х років, стали помітними напружені відносини між імперським кланом Цао і кланом Сима.

Короткий період Трицарства, що призвів до утворення двох самостійних держав на слабко освоєному до того півдні Китаю, сприяв освоєнню півдня. У північному Вей, нащадки Цао Цао вже до середини III століття втратили владу, що перейшла до могутнього [[клан]]у полководця [[Сима Янь]].

[[265]] року Сима Янь заснував тут нову династію [[Династія Цзінь (265-420)|Цзінь]], якІй незабаром, [[280]] року, вдалося підпорядкувати собі Шу і У, об'єднавши під своєю владою знову весь Китай, правда, лише на кілька десятиліть.

== Три корейські держави ==
{{Докладніше|Три корейські держави}}
'''Період трьох держав''' ({{lang-ko|삼국 시대, 大韓民國|romaniz=samgug sidae}})&nbsp;— назва періоду в історії Кореї з [[57 до н. е.|57 року до н.&nbsp;е.]] до [[668|668 року]], коли на території [[Корейський півострів|Корейського півострова]] та [[Маньчжурія|Маньчжурії]] домінували три корейські ранньофеодальні держави: [[Когурьо]], [[Сілла]] і [[Пекче]].<ref name="ancient">{{cite web |last1=Mark Cartwright |title=Three Kingdoms Period in Korea |url=https://www.ancient.eu/Three_Kingdoms_Period_in_Korea/ |website=Ancient History Encyclopedia |accessdate=28.04.2019 |archiveurl=https://web.archive.org/web/20190414205909/https://www.ancient.eu/Three_Kingdoms_Period_in_Korea/ |archivedate=14.04.2019 |deadurl=no }} {{ref-en}}</ref>

Крім них на півдні Корейського півострова існувала племінна конфедерація [[Конфедерація Кая|Кая]]<ref name="ancient"/> та [[Пуйо (держава)|Пуйо]]{{sfnp|A Brief History of Korea|2005|p=23-24}}. Внаслідок постійної боротьби між цими державами наприкінці VII століття за підтримки [[Династія Тан|китайської династії Тан]] державі Сілла вдалося об'єднати корейські королівства в [[Об'єднане Сілла|єдину державу]].<ref name="ancient"/>

== Монгольська Імперія ==
{{Докладніше|Монгольська імперія}}
До кінця XIII століття монголи захопили Середню Азію, значну частину Східної Європи, Персію, Ірак, Камбоджу, Бірму, Корею і частину В'єтнаму. [[Хубілай]]-хан до 1279 року зумів включити весь Китай у свою імперію Юань. Проголошуючи епоху правління Юань на китайський манер, Хубілай не позначав меж її застосування. Тому формально ця назва стосувалася всієї Великої Монгольської імперії, хоча пізніше її стали використовувати тільки для уділу Хубілая. Хубілай також установив специфічні відносини «наставник-покровитель» між монгольським двором і верховним ламою школи [[Сак'я (школа)|Сак'я]] в [[Тибет]]і.

[[1281]] року зроблено невдалу спробу монгольського вторгнення до Японії. Тайфун, який японцііназвали «<nowiki/>[[Камікадзе (пілот)|камікадзе]]<nowiki/>», тобто «божественний вітер», двічі розкидав монгольсько-китайський флот (див. [[Монгольські вторгнення до Японії|Монгольські вторгнення в Японію]]).

[[1292]] року монгольські війська вторглися на [[Ява (острів)|Яву]], щоб помститися за послів Хубілая, яких образив Джаякатванг, правитель [[Сінгасарі]]. Проти них виступив [[Раден Віджая|Віджая]] (виходець з колишньої правлячої династії Сінгасарі), він допоміг захистити Джаякатванга від монголів, а після цього виступив проти них і прогнав з острова. Зі смертю Хубілая [[1294]] року закінчилася епоха монгольських завоювань і переможний марш монгольських армій припинився.

== Держава Мін (1368—1644) ==
{{Докладніше|Династія Мін}}
[[Файл:Court_Ladies_of_the_Former_Shu_by_Tang_Yin.jpg|праворуч|міні|370x370пкс|''Придворні дами царства Шу'', художник [[Тан Їнь]](1470—1523).]]
Результатом тривалої боротьби в середині [[XIV століття]] стало вигнання монголів. До влади прийшов один із керівників повстання&nbsp;— син селянина [[Чжу Юаньчжан]], який заснував [[Династія Мін|державу Мін]] ({{Китайська||明|Míng}}; [[1368]]—[[1644]]). Китай знову став незалежною державою.

Монголи, відтіснені на північ, приступають до активного освоєння степів сучасної Монголії. Імперія Мін підпорядковує собі частину [[Чжурчжені|чжурчженьських племен]], державу [[Наньчжао]] (сучасні провінції [[Юньнань]] і [[Ґуйчжоу]]), частину сучасних провінцій [[Цинхай]] і [[Сичуань]].

Китайський флот під командою [[Чжен Хе]], що складався з декількох десятків великих океанських [[Джонка|джонок]], за період від [[1405]] до [[1433]] року здійснив кілька морських експедицій у [[Південно-Східна Азія|Південно-Східну Азію]], [[Індія|Індію]] та до [[Східна Африка|східного узбережжя Африки]]. Через відсутність економічної вигоди, експедиції припинили, а кораблі розібрали.

== Імперія Цін ==
{{Докладніше|Династія Цін}}
'''Держава Велика Цін''' ([[Файл:Daicing_gurun.svg|44x44пкс]] ''дайцин гурунь'', {{Китайська|大清國|||Да Цин го}})&nbsp;— багатонаціональна імперія, створена й керована [[Маньчжури|маньчжурами]], в яку пізніше включено Китай. Згідно з традиційню китайською історіографією&nbsp;— остання [[династія]] [[Монархія|монархічного]] [[Китайська Народна Республіка|Китаю]]. Заснована [[1616]] року[[Маньчжури|маньчжурським]] кланом [[Айсін Ґьоро]] на території [[Маньчжурія|Маньчжурії]], яка нині називається [[Дунбей|північно-східним Китаєм]]. Менш ніж через 30 років під її владою опинився весь Китай, частина Монголії і частина [[Середня Азія|Середньої Азії]].

Спочатку династія мала назву «Цзінь»(金&nbsp;— золото), в традиційній китайській історіографії&nbsp;— «Хоу Цзінь» (後金&nbsp;— Пізня Цзінь), за імперією Цзінь&nbsp;— колишньою державою [[чжурчжені]]в, від яких виводили себе маньчжури. [[1636]] року назву змінено на «Цін» (清&nbsp;— «чистий»). У першій половині [[XVIII століття]] цінському уряду вдалося налагодити ефективне управління країною, одним з результатів чого було те, що в цьому столітті найшвидші темпи зростання чисельності населення спостерігалися саме в Китаї. Цінський двір проводив [[Хайцзінь|політику самоізоляції]], що врешті-решт призвело до того, що в [[XIX століття|XIX столітті]] Китай, який входив до складу імперії Цин, [[Перша опіумна війна|насильно відкрили]] західні держави.

Подальша співпраця із західними державами дозволила династії уникнути краху під час [[Тайпінське повстання|повстання тайпінів]], проводити порівняно успішну модернізацію і таким чином проіснувати до початку [[XX століття]], проте вона ж стала причиною зростання націоналістичних (антиманчжурських) настроїв.

Внаслідок [[Синьхайська революція|Сіньхайської революції]], що почалася [[1911]] року, імперію Цін знищено і проголошено [[Історія Китаю|Китайську Республіку]]&nbsp;— національну державу ханьців. [[12 лютого]] [[1912|1912 року]] вдовуюча імператриця [[Лун'юй]] від імені тоді малолітнього останнього імператора [[Пуї (імператор)|Пуї]] зреклася трону.

== Історія Республіки Китай ==
{{Докладніше|Республіка Китай (1912—1949)}}
[[Файл:Chinese_republic_forever.jpg|праворуч|міні|500x500пкс|Плакат на честь проголошення республіки з портретами [[Юань Шикай|Юань Шикая]] і [[Сунь Ятсен]]а]]
[[1911]] року [[Синьхайська революція]] зруйнувала [[Династія Цін|Цінську імперію]] й утворила Китайську Республіку. [[1 січня]] [[1912]] року (13-й день 11-го місяця 4609 року за [[Китайський календар|традиційним китайським календарем]]) оголошено першим днем першого року Китайської Республіки&nbsp;— введено [[календар Міньго]]. [[12 лютого]] [[1912]] року оголошено про зречення [[Пуї (імператор)|імператора Пуї]] верховної влади. Нанкінська конференція [[29 грудня]] [[1911]] року обрала [[Сунь Ятсен]]а на посаду тимчасового президента Китайської Республіки з умовою, що, в разі згоди [[Юань Шикай|Юань Шикая]] стати президентом Китайської Республіки, Сунь Ятсен добровільно піде у відставку. Сунь Ятсен цю умову виконав, і після зречення імператора подав у відставку. [[14 лютого]] нанкінські збори одноголосно прийняли відставку Сунь Ятсена, а наступного дня обрали Юань Шикая тимчасовим президентом Китайської Республіки.

== Створення Китайської Народної Республіки ==
{{Докладніше|Історія Китайської Народної Республіки}}
Розгром мілітаристської [[Японія|Японії]] в серпні-вересні [[1945|1945 року]] завершив [[Друга світова війна|Другу світову війну]], звільнивши від японських військ країни [[Азійсько-Тихоокеанський регіон|Азійсько-Тихоокеанського регіону]]. В Китаї йшла запекла [[Громадянська війна в Китаї|громадянська війна]].

Радянська [[Червона армія|Червона Армія]] повністю окупувала [[Маньчжурія|Маньчжурію]], прийнявши капітуляцію в більшої частини японської [[Квантунська армія|Квантунської армії]]. На той час на території Маньчжурії діяли лише розрізнені партизанські загони і розвідувальні групи китайських партизанів.

У вересні 1945 року почалося масове перекидання збройних сил [[Комуністична партія Китаю|КПК]] із північного і східного Китаю на північний схід країни. До листопада туди перейшли близько 100 тисяч бійців 8-ї і 4-ї армій. З цих частин, партизанських формувань і місцевих жителів сформовано [[Об'єднана демократична армія|Об'єднану демократичну армію]] (ОДА) Північного Сходу, яка стала кістяком [[Народно-визвольна армія Китаю|Народно-визвольної армії Китаю]].

Радянська армія перебувала в Маньчжурії аж до травня [[1946]] року. За цей час радянська сторона допомогла китайським комуністам організувати, навчити і озброїти нові китайські війська. Як наслідок, коли [[гоміндан]]івські війська почали в квітні 1946 року входити до Маньчжурії, вони, на свій подив, виявили там не розрізнені партизанські загони, а сучасну дисципліновану армію комуністів.

== Культурна революція ==
{{Докладніше|Культурна революція в Китаї}}
1966 року голова [[Комуністична партія Китаю|КПК]] [[Мао Цзедун]] розпочав масову кампанію з підтримки революційного духу в масах. Її фактичним завданням було утвердження маоїзму як єдиної державної ідеології та знищення політичної опозиції. Масова мобілізація молоді, що отримала назву «<nowiki/>[[Хунвейбіни|червоногвардійців]]<nowiki/>», не мала чіткої організації, через раптовість дій голови і відсутність єдності в середовищі лідерів КПК. Фанатично віддані «образу Голови» студенти, робітники і школярі зайнялися пошуком і викриттям «класових ворогів», підбурювані [[Банда чотирьох|радикальною клікою]] до атак на помірніших лідерів партії. Найбільшою фігурою в керівному складі КПК, політично і фізично знищеною внаслідок КР, став [[Лю Шаоці]]. [[Ден Сяопін]] опинився на трудовому перевихованні&nbsp;— працівником тракторного заводу. Неприборкана енергія критично налаштованої молоді обрушилася на інтелектуалів, релігійні інститути, культурні пам'ятки Китаю, а також на цілий пласт пересічних громадян&nbsp;— носіїв старих культурних цінностей. Наслідком всього цього стала ідеологічна дезорієнтація суспільства. [[Маоїзм]] зберіг свій вплив не більше ніж ідеологічний фасад, за яким розгорнулася політична боротьба за успадкування реальної політичної влади.

== Економічні перетворення ==
Покращуючи відносини із зовнішнім світом, Ден Сяопін все ж ставив першочерговим пріоритетом проведення економічних реформ у Китаї. Соціальна, політична та економічна системи всередині країни під час правління Дена зазнали серйозних змін. Ден оголосив принцип «чотирьох модернізацій» основою всіх реформ. За цим принципом економіку поділено на 4 сектори&nbsp;— оборонну промисловість, [[сільське господарство]], [[Наука|науку]] і промислове виробництво. Пріоритетною обрано стратегію «соціалістичної ринкової економіки». Ден стверджує, що Китай перебуває на першому щаблі розвитку [[соціалізм]]у, що обов'язком партії є розвиток «соціалізму з китайською специфікою». Ідеологічні принципи стали грати мінімальну роль в економіці, що з часом довело свою ефективність. У [[Березень|березні]] [[1992]] року Ден Сяопін заявив на засіданні Політбюро ЦК КПК:
{{cquote|Не варто сковувати себе ідеологічними та практичними абстрактними суперечками про те, яку назву це все носить — соціалізм чи капіталізм.<ref>Газета «[[Женьмінь жибао]]», 21 жовтня 1992 р.</ref>}}
Ден був ідеологом реформ, що надав теоретичну основу і політичну підтримку для їх проведення. Але, попри це, багато дослідників і вчених вважають, що принаймні кілька економічних реформ не були особистою ідеєю Дена. Наприклад, прем'єр [[Чжоу Еньлай]] першим висловився за пріоритет принципу «чотирьох модернізацій». Більш того, багато реформ розроблено й реалізовано провінційними керівниками, іноді без згоди центрального уряду. Вдалі реформи застосовували на більших територіях, надаючи їм загальнодержавного масштабу. Багато інших реформ проведено під впливом досвіду так званих «<nowiki/>[[Азійські тигри|азійських економічних тигрів]]<nowiki/>».
[[Файл:Shenzhen.Statue.Deng_Xiaoping.jpg|ліворуч|міні|425x425пкс|Памятник [[Ден Сяопін]]у в [[Шеньчжень|Шеньчжені]]]]
Це було зовсім не схоже на перебудову, ініційовану [[Горбачов Михайло Сергійович|Михайлом Горбачовим]] у [[Союз Радянських Соціалістичних Республік|СРСР]], де майже всі перетворення нав'язувалися вказівкою зверху і були особистою ідеєю Горбачова. У Китаї ж навпаки, верхи підхоплювали реформи, ініційовані знизу.

Реформи включали елементи планового, централізованого керування, здійснюваного професійно підготовленими чиновниками, що відкинуло практику масового керування, яка панувала за Мао.

У сільському господарстві більшість «народних комун» розпустили, а селянство переважно перейшло на сімейний підряд. На другому етапі реформи ([[1984]]—[[1992]]) відбувався демонтаж планової системи і перехід до ринкової економіки.

Ден також став ініціатором створення особливих економічних зон у Китаї, завдяки яким до країни залучаються іноземні компанії та інвестиції.

== Примітки ==
{{примітки|2}}
{{Бібліоінформація}}

[[Категорія:Історія Східної Азії]]