Вікіпедія

Угоди в Осло

Угода в Осло (англ. Oslo Accords, офіційна назва «Declaration of Principles on Interim Self-Government Arrangements» (Декларація принципів про тимчасові заходи самоврядування) або «Declaration of Principles» («DOP»)) — двосторонні секретні переговори в Осло між Ізраїлем і Організацією визволення Палестини (ОВП) з метою врегулювання ізраїльсько-палестинського конфлікту, що проходили під егідою Норвегії.

Іцхак Рабин, Білл Клінтон і Ясір Арафат, 13 вересня 1993. Вашингтон.
Підписання угод. Відео Israeli News Company

Попередні події

ред.

Протягом багатьох років уряди Ізраїлю вели з сусідніми арабськими державами переговори про долю територій Юдеї та Самарії і Сектора Гази і відмовлялися вести переговори безпосередньо з ОВП, яку Ізраїль вважав терористичною організацією, і яка поставила собі за мету «ліквідацію Держави Ізраїль, вигнання з Палестини більшості єврейських переселенців і створення „демократичної та світської держави“»[1][2].

У 1974 році відбулося зміцнення статусу ОВП в зв'язку з оголошенням Лігою арабських держав про визнання ОВП виключним представником палестинців[3].

Угоди на саміті в Кемп-Девіді у 1978 році та Єгипетсько-ізраїльський мирний договір 1979 року, крім іншого, були спрямовані на створення системи самоврядування на Західному березі річки Йордан і в Секторі Гази, що повинно було згодом привести до переговорів про «остаточний статус», але самі палестинці у цих угодах не брали участі[4].

У 1987 році на території Західного берега річки Йордан і Сектора Гази почалася Перша палестинська інтифада — повстання палестинців у період з 1987 по 1991 роки, метою якої була заявлена боротьба проти ізраїльської окупації територій, завойованих Ізраїлем під час Шестиденної війни. Інтифада привела до безлічі жертв з обох сторін конфлікту.

Інтифада сприяла зміні мислення в ізраїльському суспільстві, й Іцхак Рабин, який був на ту пору міністром оборони, заявив, що ця подія справила вирішальне значення в його позиції відносно палестино-ізраїльського конфлікту.

У 1988 році Йорданія відмовилася від своїх претензій на Західний берег р. Йордан на користь майбутньої палестинської держави[5], а роком раніше стався провал лондонських угод[6]. У зв'язку з цим виник сильний тиск зі сторони міжнародної спільноти на Ізраїль і палестинців, щоб ті провели переговори для врегулювання конфлікту.

У 1991 році відбулася Мадридська мирна конференція, де ізраїльські представники вперше зустрілися з представниками палестинців, які були частиною спільної йордано-палестинської делегації. Конференція, хоча і не принесла прямих практичних результатів, мала значення, оскільки саме на ній всі сторони фактично погодилися з принципом «території в обмін на мир»[7][8]. На конференції було вирішено провести прямі двосторонні переговори між Ізраїлем і сусідніми арабськими державами.

Іцхак Рабін знову був обраний прем'єр-міністром у 1992 році після того, як пообіцяв досягти врегулювання з палестинцями протягом шести-дев'яти місяців.

Протягом 1993 року заступник міністра закордонних справ Йосі Бейлін, потай від І. Рабина, ініціював секретні переговори — спочатку в Лондоні, а потім в Осло. З ізраїльського боку їх вели викладач Хайфського університету Яір Гіршфельд і його колишній учень, історик і журналіст Рон Пундак. Переговори були безпосередньо з керівництвом ОВП, незважаючи на те, що зустрічі з ним були заборонені на той момент відповідно до ізраїльського законодавства. З просуванням переговорів Йосі Бейлін доповідав про їх хід міністру закордонних справ Шимону Пересу, а також, зважаючи на подальший прогрес, — прем'єр-міністру Іцхакові Рабину, який дав згоду на їх продовження.

Перша угода

ред.

Перша угода була підписана таємно в Осло 20 серпня 1993 року Шимоном Пересом і Махмудом Аббасом.

9 вересня 1993 року Іцхак Рабин і Ясір Арафат напередодні підписання угод обмінялися листами про взаємне визнання через міністра закордонних справ Норвегії Йогана Йорґена Гольста.

Ясір Арафат направив прем'єр-міністру Ізраїлю Іцхакові Рабину листа, в якому від імені ОВП були вперше заявлені наступні принципи:[9]

  • визнання права Ізраїлю на існування в мирі та безпеці;
  • визнання резолюцій 242 і 338[ru] Ради Безпеки ООН;
  • зобов'язання про вирішення конфлікту мирним шляхом;
  • відмова від тероризму та інших форм насильства;
  • прийняття відповідальності за виконання цих зобов'язань всіма елементами і структурами ОВП;
  • оголошення недійсними пунктів Палестинської хартії[ru], які заперечують право Ізраїлю на існування;
  • Зобов'язання внести необхідні зміни до Палестинської хартії на розгляд Палестинської Національної Ради[ru].

Відповіддю Ізраїлю на цей лист стало визнання ОВП як представника палестинського народу на переговорах про мир.

13 вересня 1993 у Вашингтоні, на галявині Білого дому, на якій були присутні президент США Білл Клінтон, прем'єр-міністр Іцхак Рабин і голова ОВП Ясір Арафат, на урочистій церемонії Ізраїль і ОВП підписали спільну Декларацію про принципи[10]. Сам документ був підписаний Шимоном Пересом від уряду Ізраїлю і Махмудом Аббасом від ОВП. Декларація була засвідчена державним секретарем США Ворреном Кристофером від США і міністром закордонних справ Російської Федерації Андрієм Козирєвим від Росії. Після підписання відбулося історичне рукостискання між Арафатом і Рабином.

Декларація містила основні параметри проміжної угоди про палестинське самоврядування, узгоджені сторонами: негайне встановлення палестинської автономії в секторі Гази і анклаві Єрихону, якнайшвидше поширення її на палестинських жителів Юдеї і Самарії, домовленість про створення палестинського уряду і вибори законодавчої ради. Особливу увагу Декларація приділила розвитку економічного співробітництва між Ізраїлем і ОВП[9].

Зміст угод Осло

ред.

Угоди Осло складаються з різних домовленостей:[9]

Основні домовленості

ред.

1. Угода «Газа—Єрихон» була підписана в Каїрі 4 травня 1994 року і визначила статус території сектора Гази і анклаву Єрихону площею близько 65 квадратних кілометрів. Угода охоплює чотири основні напрями — заходи безпеки, цивільні питання, правові проблеми та економічні відносини. Угода передбачає виведення ізраїльських військ зі згаданих територій, передачу владних повноважень від ізраїльської Цивільної Адміністрації Палестинській національній адміністрації (ПНА), описує структуру і склад ПНА, її юрисдикцію і законодавчі повноваження, її поліцейський контингент і майбутні відносини між ПНА і Ізраїлем.

2. 29 серпня 1994 року Ізраїль і ОВП підписали Угоду про підготовку передачі повноважень і сфер відповідальності, що стало наступною фазою реалізації Декларації про принципи. Йдеться про передачу ПНА відповідальності у п'яти галузях: освіта і культура, соціальне забезпечення, туризм, охорона здоров'я та оподаткування. Реалізація угоди завершилась 1 грудня того ж року. 27 серпня 1995 був підписаний протокол про передачу ПНА відповідальності за трудові відносини, торгівлю і промисловість, газ і паливо, страхування, поштове обслуговування, статистику, сільське господарство і місцеве самоврядування.

Осло-2 (Осло-II)

ред.

28 вересня 1995 у Вашингтоні була підписана Тимчасова палестино-ізраїльська угода щодо Західного берега Йордану і Сектору Гази, що отримала неформальну назву «Осло-2»[9][11] і завершила перший етап переговорів між Ізраїлем і ОВП. Головною метою угоди було розширення палестинського самоврядування в Юдеї та Самарії шляхом створення обраного органу влади автономії — Палестинської Ради — на проміжний період терміном не більше п'яти років з дня підписання угоди «Газа—Єрихон» (до травня 1999 року). Це повинно було дозволити палестинцям самостійно вести свої внутрішні справи, звести до мінімуму тертя між ізраїльтянами і палестинцями і почати новий етап мирного співіснування і співпраці, що спирається на загальні інтереси і взаємну повагу. Одночасно угода мала захистити інтереси Ізраїлю у сфері як стратегічної безпеки, так і охорони життя і майна ізраїльських громадян на контрольованих територіях. Тимчасова угода намітила курс розвитку відносин Ізраїлю і ОВП. Сім додатків до неї стосуються заходів безпеки, виборів, цивільних питань, правових проблем, економічного співробітництва та звільнення палестинських ув'язнених. Ця угода дала палестинцям самоврядування у палестинських містах на Західному березі р. Йордан і в Секторі Гази, а також у 450-ти палестинських селах.

Виконання

ред.

У рамках угоди Осло територія Західного берега р. Йордан і Сектора Гази була розділена на три категорії:

Зона Військовий контроль Цивільна адміністрація
A ПНА ПНА
B Ізраїль ПНА
C Ізраїль Ізраїль

Крім того, близько 10 000 палестинців були набрані для виконання поліцейських функцій, отримавши тисячі трофейних АК-47 (автоматів Калашникова).

5 жовтня 1995 голова уряду Іцхак Рабин представив Кнесету угоду Таби — Осло-2, підписану 28 вересня 1995 року. Кнесет підтримав цю домовленість більшістю голосів (61 проти 59)[12]. У своєму виступі Іцхак Рабин пояснив, що метою угод є запобігання двонаціональної держави шляхом створення суб'єкта, який «менше ніж держава», і який буде самостійно управляти життям палестинців під своїм керівництвом. Рабин підкреслив, що постійна угода не буде поверненням до ліній 4 червня 1967 року, а збереже єдиний Єрусалим; будуть анексовані поселенські блоки і межа безпеки Ізраїлю буде в Йорданській долині[13][14].

4 листопада 1995 був убитий прем'єр-міністр Ізраїлю Іцхак Рабин. Шимон Перес очолив реалізацію угод Осло II в напрямку передачі міст на Західному березі р. Йордан під контроль ПНА.

Головні проблеми

ред.

Угоди Осло були підірвані діями з обох сторін.

  • Безперервна терористична активність Хамасу, Ісламського джихаду, Народного фронту звільнення Палестини і збройних формувань ФАТХ, повна бездіяльність влади ПНА як наслідок нездатності і небажання ефективно протидіяти терору[15][16][17][18].
  • Теракт у Печері Патріархів (Хеврон), вчинений євреєм проти мусульман, під час якого було вбито 29 мусульман, що моляться в мечеті Ібрагіма (в Печері Патріархів) і ще більше 150 отримали поранення. Цей теракт був засуджений керівництвом Ізраїлю і були вжиті заходи із забезпечення безпеки для тих, хто молиться.
  • Серії тяжких терактів з використанням терористів-самогубців у містах Ізраїлю, що призвели до великої кількості убитих і поранених, зросла стурбованість про особисту безпеку в ізраїльському суспільстві[15][19].
  • Відповідні періоди блокади територій ПНА ізраїльською армією призводять до економічного занепаду, викликаючи ще більшу ворожість.
  • Небажання влади ПНА видавати Ізраїлю терористів і випускання їх з в'язниць (влада ПНА заарештовувала і ув'язнювала частину терористів[20][21], які здійснювали теракти проти Ізраїлю, але потім часто звільняли їх. Подібна практика отримала назву «політики обертових дверей»[en]). У результаті, багато злочинців продовжили свою терористичну діяльність[22][23][24][25][26][27].
  • Стурбованість ізраїльської влади питанням життєздатності домовленостей зі службами безпеки ПНА й ефективності їх кооперації у боротьбі з терором.
  • Основні спонсори мирного процесу не в змозі надати ПНА необхідну економічну допомогу через розквітле хабарництво та корумпованість усіх її структур[28][29][30].
  • Зміна уряду в Ізраїлі у травні 1996 призвела до відстрочення передислокації ізраїльських військ у Хевроні, збройних зіткнень із жертвами з обох сторін і виробленні нових концепцій з приводу переговорів про остаточне врегулювання.
  • Активна поселенська діяльність[31].
  • Невиконання параграфа, який надає палестинцям право вільного проїзду між Газою і Єрихоном, з міркувань безпеки[32].

Вартість угод для Ізраїлю

ред.

За даними, наведеними Моше Фейгліним, заступником голови Кнесету, вартість угод для Ізраїлю склала 423 мільярди шекелів (бл. 121 млрд доларів), і кожен рік витрачається ще 15.3 мільярда шекелів (бл. 4.4 млрд доларів).

Ось як розподіляються ці витрати:

  1. Переказ коштів у ПНА — 86 млрд шекелів і 4.53 млрд щорічно.
  2. Додаткові витрати на загальну службу безпеки — 28.5 млрд і 1.5 млрд щорічно.
  3. Прикордонна поліція в Юдеї та Самарії — 13 млрд і 0.7 млрд щорічно.
  4. Додаткові сили ЦАХАЛ в Юдеї та Самарії — 57 млрд і 3 млрд щорічно.
  5. Необхідні після угод охоронці в будь-якому громадському місці — 68 млрд і 3.57 млрд щорічно.
  6. Будівництво об'їзних доріг — 20 млрд і 1 млрд щорічно.
  7. Роз'єднувальний мур — 4.7 млрд.
  8. Витрати і виплати жертвам тероризму — 3.5 млрд.
  9. Операція «Захисна стіна»[ru] — 14 млрд.
  10. Зниження доходів від туризму — 129 млрд і 1 млрд щорічно[33].

Примітки

ред.
  1. ↑ Организация освобождения Палестины
  2. ↑ Палестинська хартія (див. статті 9, 15, 19, 21)
  3. ↑ Seventh Arab League Summit Conference Resolution on Palestine Rabat, Morocco 28 october 1974. Архів оригіналу за 18 травня 2012. Процитовано 5 травня 2016.
  4. ↑ Ближний Восток: история провалов
  5. ↑ Звернення короля Йорданії Хусейна до нації 31 липня 1988 року
  6. ↑ The Peres-Hussein London Agreement, 11 April 1987, section C, quoted in Shimon Peres, Battling for Peace: Memoirs, Orion Books, 1995, p. 423
  7. ↑ Itamar Rabinovich. Waging peace: Israel and the Arabs, 1948-2003. — Updated and revised. — Princeton, NJ : Princeton University Press, 2004. — С. 36. — ISBN 0-691-11982-1.
  8. ↑ Avi Shlaim. The Rise and Fall of the Oslo Peace Process // International Relations of the Middle East / Fawcett, L. — 2nd Ed. — Oxford : Oxford University Press, 2005. — С. 242. — ISBN 0199269637.
  9. ↑ а б в г ДВУСТОРОННИЕ ПЕРЕГОВОРЫ, сайт МИД Израиля
  10. ↑ Arab Israeli Peace Agreement 1993
  11. ↑ (הסכם טאבה (אוסלו ב
  12. ↑ Кнесет тринадцятого скликання
  13. ↑ הודעת ראש הממשלה ושר הביטחון יצחק רבין במליאת הכנסת, על אישור הסכם ישראלי-פלשתיני בדבר הגדה המערבית ורצועת-עזה
  14. ↑ PM Rabin in Knesset- Ratification of Interim Agreement
  15. ↑ а б За даними МЗС Ізраїлю, за сім років з моменту підписання Угод Осло і до початку Другої інтифади в результаті терористичних атак загинуло 269 мирних громадян і солдатів Ізраїлю
  16. ↑ Roni Shaked (15.10.97). EXPOSE: HAMAS MURDERERS UNDER ARAFAT'S AEGIS (англ.). Єдіот Ахронот. Архів оригіналу за 4 серпня 2012. Процитовано 14 липня 2012 Selected Articles on Terrorism, Israeli MFA
  17. ↑ Roni Shaked (8 березня 1998). PALESTINIAN POLICEMAN SERVED AS GANG OF DEATH COMMANDER (англ.). Єдіот Ахронот. Архів оригіналу за 4 серпня 2012. Процитовано 14 липня 2012 Selected Articles on Terrorism, Israeli MFA
  18. ↑ Nadav Shragai (3 липня 1998). Intelligence Sources: Hamas Members Who Planned Attacks are Serving in the Palestinian Security Forces (англ.). Ha'aretz. Архів оригіналу за 4 серпня 2012. Процитовано 14 липня 2012 Selected Articles on Terrorism, Israeli MFA
  19. ↑ Кривава статистика Війни Осло: За чотири роки Інтифади Аль-Акса, що почалася в 2000 році, згідно з даними Шабака, загинули 1017 ізраїльтян (включаючи солдатів), і 5598 були поранені. За цей час було скоєно 138 терактів за участю смертників, випущено 480 ракет «Касам» і 313 інших ракет і снарядів [Архівовано 2 січня 2014 у Wayback Machine.][недоступне посилання]
  20. ↑ Arafat's Men Arrest 100 Hamas Activists
  21. ↑ Analysis / Arafat's nightmare: Israel bombs the jails
  22. ↑ Roni Shaked (1 серпня 1997). ARAFAT'S SOFT HAND (англ.). Єдіот Ахронот. Архів оригіналу за 4 серпня 2012. Процитовано 14 липня 2012 Selected Articles on Terrorism, Israeli MFA
  23. ↑ Defending the Holy Land: A Critical Analysis of Israel's Security and Foreign Policy. Ann Arbor: University of Michigan Press, 2006
  24. ↑ terrorism-info.org: The detention and rush release of terrorists: the revolving door policy under Arafat, October 24, 2007 [Архівовано травень 5, 2011, у Wayback Machine.]
  25. ↑ Human Rights Watch: Palestinian Authority: End Torture and Unfair Trials, November 29, 2001
  26. ↑ Profiles in terror: the guide to Middle East terrorist organizations By Aaron Mannes
  27. ↑ Israel and the Palestinians: A New Strategy, By Moshe Yaalon, Azure no. 34, Autumn 5769 / 2008
  28. ↑ http://www.gatestoneinstitute.org/3285/palestinian-employment Як пише арабський журналіст із Західного берега р. Йордан Х. Джаралла: «Палестинці могли б побудувати одну з найкращих економік у регіоні після початку мирного процесу в 1993 році. Але замість того, щоб використовувати мільярди доларів, які були дані їм американцями і європейцями на створення нових робочих місць, керівництво ОВП вкрало велику частину коштів, а пізніше звинуватило Ізраїль у знищенні палестинської економіки».
  29. ↑ З 1993 по 2002 роки в Палестинську автономію було передано коштів у розрахунку на одного палестинця $1330. Для порівняння, в перерахунку на сучасний курс, за планом Маршалла кожен європеєць «отримав» лише $272. Архів оригіналу за 6 листопада 2013. Процитовано 8 травня 2016. [Архівовано 2013-11-06 у Wayback Machine.]
  30. ↑ Збірка публікацій на цю тему: Arafat's missing billions. Where is all the money given to the Palestinian Authority?
  31. ↑ Згідно з даними бюро статистики, з 1995 по 2012 кількість поселенців на Західному березі р. Йордан зросла приблизно 2.5 рази
  32. ↑ Соглашения в Осло. Архів оригіналу за 4 серпня 2012. Процитовано 8 травня 2016. [Архівовано 2011-04-08 у Wayback Machine.]
  33. ↑ Куда уходят деньги в результате договора Осло. Процитовано 5 березня 2014.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Угоди_в_Осло&oldid=43906576