Іронія

Іро́нія (дав.-гр. είρωνεία — лукавство, глузування, прихований гумор) — художній троп, який виражає глузливо-критичне ставлення митця до предмета зображення.

У Білорусі

Тлумачення

Іронію, як і будь-яке складне і давнє явище мовного вираження людини, можна розглядати на багатьох рівнях, включно з тим, який зводить її іронічно-невхопний зміст до якогось одного з її значень (найчастіше до значення не поняття іронії, а до слова «іронія»), які часто можна «приписати» до якогось історичного періоду. Таким чином, розуміння іронії як процесу, як дії або енергії, залежить від досвіду її, а розуміння іронії як результату, або ергону, від інструментального знання того, що приводить до іронії, — передусім іронії, вираженої через тропи.

У стилістиці фігура, яку називають «антифразис», коли висловлювання набуває у контексті протилежного значення. Іронія — це насмішка, замаскована зовнішньою благопристойною формою.

Осмислення іронії як естетичної категорії, як ідейно-емоційної оцінки явищ дійсності сягає античності, зокрема філософії Сократа. Проте іронія Сократа заперечує реальну істину і суб'єктивне уявлення її: «Я знаю тільки те, що нічого не знаю».

Середньовічна іронія

Оригінальне розуміння іронії було в Україні. Теорія іронії розроблялася викладачами поетик Києво-Могилянської академії (В. Новицький, Тихін Олександрович, Йоасаф Кроковський, Стефан Яворський, Лаврентій Горка, Георгій Кониський, Феофан Прокопович, Митрофан Довгалевський та ін.). У творах XVII—XVIII століття розвивається її особлива форма — самоіронія, самонасмішка. У творах «мандрованих дяків» автори прикидаються простаками, дурниками, говорять нібито нісенітниці, але насправді — про серйозні речі, несумісні із довколишнім світом абсурду.

Іронія-запитання — улюблений прийом Григорія Сковороди. Вона виражається в глузуванні засобом іносказання, але завдання іронії та алегорії різні. Алегорія показує схожість між окремим, конкретним і чимось іншим, що є якоюсь загальною ідеєю чи принципом, і в іронії значення відмінне від сказаного, протилежне йому.

Романтична іронія

Романтичну іронію розробили німецькі романтики (Ф. Шлегель, А. Мюллер), спрямовуючи її на літературну форму і використовуючи як засіб заперечення всього нерухомого і закостенілого. Г. В. Ф. Гегель вважав іронію романтиків суб'єктивною грою свідомості. В Україні розвивалася концепція заперечної іронії (І. Котляревський, А. Метлинський, М. Костомаров).

Іронія в українській літературі XIX ст

Особлива заслуга в осмисленні іронії в художній практиці належать Тарасу Шевченку. У нього вона спрямована не до суб'єкта, а до об'єкта. Насмішка не заповнює остаточно її зміст. Іроніст — це сумна людина, бо обставини буття України трагічні. Т. Шевченко створив геніальні іронічні рядки, що стали афоризмом:

«Од молдованина до фінна

На всіх язиках все мовчить,

Бо благоденствує!»

Його іронія перетворюється на засіб звинувачення антигуманних суспільних явищ, колоніальної політики царської Росії.

Франкову іронію можна назвати холодною, крижаною. Проте іронічний автор у творах І. Франка — не апатик, якому все байдуже. Письменник використовує апатію як маску, засіб розвінчення потворного.

Іронія в українській літературі XX ст

Українська література XX ст. (М. Хвильовий, В. Еллан (Блакитний), Остап Вишня, М. Куліш, П. Загребельний, Є. Дудар, Олег Чорногуз, Ю. Андрухович) розвиває іронію характерну для літератури XIX ст., так звану «епічну іронію» (Т. Манн.). Іронія як «об'єктивна суб'єктивність» виявляється в романах «Левине серце», «Гола душа» П. Загребельного; «Позичений чоловік», «Парад планет» Є. Гуцала, «Аристократ із Вапнярки», «Перетендент на папаху» О. Чорногуза, у творах Ю. Андруховича, Є. Дударя.

Іронія є часто єдиною формою вільного погляду на світ і героя.

Див. також

• Accismus
• Стьоб

Література

• І. Бичко. Іронія // Філософський енциклопедичний словник / В. І. Шинкарук (гол. редкол.) та ін. — Київ : Інститут філософії імені Григорія Сковороди НАН України : Абрис, 2002. — 742 с. — 1000 екз. — ББК 87я2. — ISBN 966-531-128-X.
• Літературознавчий словник-довідник за редакцією Р. Т. Гром'яка, Ю. І. Коваліва, В. І. Теремка. — К.: ВЦ «Академія», 2007.
• Іронія: Збірник статей [1] /Упорядники Олена Галета, Євген Гулевич, Зоряна Рибчинська (Центр гуманітарних досліджень Львівського національного університету ім. Івана Франка). — Львів: Літопис; Київ: Смолоскип, 2006. — 238 с. («Соло триває… нові голоси», № 3: Ростислав Семків, «Парадокси постмодерної іронії та стильова параноя сучасної української літератури» / Лекція-2004 на пошану Соломії Павличко) [2].

Посилання

• Іронія // Українська мала енциклопедія : 16 кн. : у 8 т. / проф. Є. Онацький. — Накладом Адміністратури УАПЦ в Аргентині. — Буенос-Айрес, 1959. — Т. 2, кн. 4 : Літери Ж — Й. — С. 553. — 1000 екз.