Диктатура пролетаріату

Диктатýра пролетаріáту — відповідно до теоретичної доктрини та пропагандиських настанов марксизму-ленінізму це означення форми політичної влади, яка тимчасово у формі диктатури встановлюється внаслідок революції й здійснюється робітничим класом на чолі зі своєю партією для придушення опору колишніх панівних класів — до утворення безкласового суспільства.

Згідно з сучасним критичним поглядом на реальний, тобто втілений на практиці, марксизм-ленінізм та «реальний соціалізм», диктатура пролетаріату — це евфемізм, за яким приховувалася диктатура верхівки партії більшовиків^[1]^[2], а пізніше партноменклатури, — яка була встановлена в країні внаслідок державної зради, збройного заколоту та утворення в країні режиму монопольної тоталітарної влади. Ця партія за допомогою свого «збройних загонів Червоної армії, ВЧК, НКВС, ОГПУ та КДБ» («каральних органів»^[3]) встановила в країні режим жорсткої власної диктатури шляхом розв'язання громадянської війни, терору, геноциду та соціоциду — знищення окремих етнічних спільнот^[4] та цілих соціальних класів^[5], ліквідації зачатків народної демократії, інститутів громадянського суспільства та правової держави.

Диктатура пролетаріату в філософії Карла Маркса

Карл Маркс, використовуючи термін «диктатура», мав на увазі передачу засобів виробництва і громадських інституцій представникам робітничого класу, які змінять представників заможних класів (т. зв. «диктатура буржуазії»). У новому післяреволюційному періоді повинні виникнути цілковито нові структури влади, що уможливлювали б усім робітникам можливість управління як засобами виробництва, так і державою.

Положення про диктатуру пролетаріату, уточнення її місця в історичному процесі добре відображено у відомому листі Маркса Ведемеєру від 5 березня 1852 року, в «Анти-Дюрінгу» Енгельса (1876-78) і в «Критиці Готської програми» Маркса (1875), де Маркс робить такий висновок:

«Між капіталістичним і комуністичним суспільством лежить період революційного перетворення першого в друге. Цьому періоду відповідає і політичний перехідний період, і держава цього періоду не може бути нічим іншим, крім як революційною диктатурою пролетаріату»^[6]

Дана теза одержала подальший розвиток у роботі Леніна «Держава і революція» (1917):

«Демократія для гігантської більшості народів і придушення силою, тобто виключення з демократії, експлуататорів, гнобителів народу, — ось яка видозміна демократії при переході від капіталізму до комунізму»^[7].

Реалізація диктатури пролетаріату

Ленін і більшовики покладались на пролетаріат як найбільш свідому та організовану частину трудящих. Проте кількість самого пролетаріату становила абсолютну меншість у складі населення Російської імперії. В кінці ХΙХ століття пролетаріат, відповідно до розрахунків самого Леніна, налічував приблизно десять мільйонів робітників^[8] серед понад 130 мільйонів всього населення Російської імперії.^[9] Перед самою Жовтневою революцією кількість найманих робітників становила, за різними оцінками, від 10 % до 14,6 % всього населення Російської імперії. Кількість фабрично-заводського пролетаріату налічувала 2 — 3 % від кількості зайнатих.^[10]^[11]

Існувала також проблема^[12] практичної реалізації диктатури пролетаріату партією більшовиків, яка проголошувала здійснення диктатури пролетаріату в інтересах трудящих після приходу до влади. Російський революціонер Михайло Бакунін з цього приводу зауважував: «весь клас не може всістися в урядове крісло».^[13] Ленін вважав, що партії керують класами, вожді керують партіями, і диктатура вождів пов'язана з диктатурою трудових мас.^[14] Більшовицький лідер Григорій Зінов'єв, аналізуючи ленінізм, зазначав: «диктатура партії є функцією диктатури пролетаріату».^[15] Комуністична партія вважалась авангардом пролетаріату.^[16] Більшовики в результаті жовтневого перевороту встановили диктатуру більшовицької партії під виглядом диктатури пролетаріату.^[17] Трудящі маси чинили опір більшовицькій владі після захоплення більшовиками влади в 1917 році, організований більшовиками червоний терор також був скерований проти трудового селянства та робітників.^[18]^[19]

Диктатура пролетаріату за Леніним-Сталіним

Ленін вважав, що на зміну старому експлуататорському ладу прийде влада трудящих — диктатура пролетаріату, яку він окреслив наступним чином:

“Диктатура означає — візьміть це раз назавжди до уваги, панове кадети, — необмежену владу, що спирається на силу, а не на закон”^[20].

“Необмежена, позазаконна, в прямому сенсі слова, влада, що спирається на силу — це й є диктатура”^[21].

“Наукове поняття диктатури означає не що інше, як нічим не обмежену, ніякими законами, ніякими абсолютно правилами не стиснуту владу, що спирається безпосередньо на насиллі” ^[22].

Насправді таке визначення диктатури не має ніякого стосунку до жодної науки.^[2]

У практиці по смерті Леніна (1924) і приходу до влади Сталіна термін диктатура пролетаріату почав використовуватися у значному спрощеному сенсі. Акцентувався заклик застосування терору, який почав слугувати закріпленню влади Партії, а пізніше окремих осіб, а не якимось суспільним інтересам. Цю схему слідом за СРСР повторювали країни-сателіти. Наслідком стала справжня диктатура, що спиралася на необмежену владу вузької групи осіб, що не мала нічого спільного з передачею влади до робітничого клас у первісному розумінні. Л. Троцький, у листі до політбюро ЦК ВКП(б) від 6 червня 1926 року погоджувався із тим, щоб не вживати у пропаганді термін «диктатура партії» офіційно, але вважав його цілком вірним: «Зображати справу так, що партія тільки вчителька, а диктатуру проводить клас, значить підмальовувати те, що є. Основним знаряддям диктатури є партія. В самому основному клас здійснює диктатуру через партію. Ось чому Ленін говорив не тільки про диктатуру класу, але й про диктатуру партії, в певному розумінні ототожнюючи їх»^[23].

Секретар Політбюро ЦК ВКП(б) в 1920-х роках, Б. Г. Бажанов у своїх спогадах писав^[24]:

За марксистською догмою — у нас диктатура пролетаріату. Після семи років комуністичної революції все населення країни, пограбоване й злиденне, — пролетаріат. Звичайно, усе воно ніякого відношення до влади не має. Диктатура встановлена над ним, над пролетаріатом. Офіційно в нас ще влада робітників і селян. Тим часом, кожній дитині очевидно, що влада тільки в руках партії, і навіть уже не в партії, а партійного апарату. У країні купа всяких радянських органів влади, які є насправді зовсім безвладними виконавцями й реєстраторами рішень партійних органів.
Політбюро — верховна влада, але це — надзвичайно секретно, це повинно бути приховано від усього світу. Усе, що стосується Політбюро, цілком таємно: всі його рішення, виписки, довідки, матеріали; за розголошення секрету винним загрожують різноманітні покарання. Але брехня йде далі, пронизує все. Профспілки — це офіційні органи захисту трудящих. Насправді — це органи контролю й жандармського примусу, єдине завдання яких полягає в тому, щоб змусити трудящих якнайбільше працювати, якнайбільше їх обібрати для рабовласницької влади. Уся термінологія брехлива. Винищувальна каторга називається «виправно-трудовими таборами», і сотні брехунів у газетах співають дифірамби незвичайно мудрій й гуманній радянській владі…

Див. також

Джерела та література

Вікіцитати містять висловлювання на тему: Диктатура пролетаріату

С. В. Кульчицький. Диктатура пролетаріату [Архівовано 17 червня 2016 у Wayback Machine.] // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2004. — Т. 2 : Г — Д. — С. 381. — ISBN 966-00-0405-2.
С. В. Кульчицький. Диктатура пролетаріату [Архівовано 24 червня 2016 у Wayback Machine.] // Енциклопедія сучасної України / ред. кол.: І. М. Дзюба [та ін.] ; НАН України, НТШ. — К. : Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2001–2024. — ISBN 966-02-2074-X.
О. Майборода. Диктатура пролетаріату // Політична енциклопедія. Редкол.: Ю. Левенець (голова), Ю. Шаповал (заст. голови) та ін. — К.: Парламентське видавництво, 2011. — с.213 ISBN 978-966-611-818-2
Стаття «Диктатура пролетаріату» в БСЭ [Архівовано 26 листопада 2009 у Wayback Machine.](рос.)
Философский Энциклопедический словарь. М.: Советская Энциклопедия, 1983, с. 165—167. (рос.)

Посилання

Диктатура пролетаріяту [Архівовано 4 травня 2021 у Wayback Machine.] // Українська мала енциклопедія : 16 кн. : у 8 т. / проф. Є. Онацький. — Накладом Адміністратури УАПЦ в Аргентині. — Буенос-Айрес, 1958. — Т. 2 : Д — Є, кн. 3. — С. 342. — 1000 екз.
Карл Маркс і Фрідріх Енґельс. Про диктатуру пролєтаріяту (1921) [Архівовано 11 квітня 2014 у Wayback Machine.]
Гел Дрепер. «Диктатура пролетаріату» в Маркса й Енгельса (1987) [Архівовано 29 липня 2017 у Wayback Machine.]
М.Восленский. Диктатура номенклатуры.
О. М. Мироненко. Диктатура пролетаріату. — Юридична онлайн енциклопедія — Cyclop.com.ua [Архівовано 20 грудня 2009 у Wayback Machine.]
Е.Розин. Ленінська міфологія держави. Диктатура пролетаріату. Элітарність, «новий клас» [Архівовано 12 лютого 2010 у Wayback Machine.]
Балибар, Этьен. Диктатура пролетариата [Архівовано 2 квітня 2015 у Wayback Machine.]

Виноски

↑ Партії явної меншини у тодішньому російському політикумі
↑ ^а ^б Виктор Аксючиц. Инфернальная лениниана [Архівовано 27 листопада 2018 у Wayback Machine.](рос.)
↑ ВЧК-ОГПУ-НКВС-КДБ
↑ Казахів, калмиків, російського донського козацтва та ін.
↑ Заможне та середнє селянство, підприємництво та буржуазія, дворянство, інтелігенція, духовенство
↑ К.Маркс и Ф.Энгельс, Избранные произведения, т.3, стр.23, Москва, политиздат,1979 г., перекладено з російської
↑ Владимир Ленин «Государство и революция». Архів оригіналу за 23 лютого 2018. Процитовано 25 листопада 2008.
↑ Массовые источники по социально-экономической истории России периода капитализма / Под ред. И. Д. Ковальченко и В. И. Бовыкина. М.: Наука, 1979. Глава 4. Источники о численности, составе и положении рабочего класса (С. И. Антонова, С. Я. Алияров, А. Г. Голиков, Ю. И. Кирьянов. М. Г. Мейерович). С. 160—190. [Архівовано 23 січня 2018 у Wayback Machine.](рос.)
↑ Сифман Р. И. Динамика численности населения России за 1897—1914 гг. //Брачность, рождаемость, смертность в России и СССР. М., 1977. [Архівовано 31 березня 2018 у Wayback Machine.](рос.)
↑ Андрей Колганов. В. И. Ленин (1918—1923): Кризис революционного проекта [Архівовано 18 квітня 2018 у Wayback Machine.](рос.)
↑ Воейков М. И. К вопросу о количественном и качественном составе рабочего класса// Рабочий класс в процессах модернизации России: исторический опыт. М., 2001. С. 168—169.(рос.)
↑ Карл Каутский. Диктатура пролетариата. Архів оригіналу за 7 листопада 2013. Процитовано 8 червня 2012.
↑ Кульчицький С. В. ДИКТАТУРА ПРОЛЕТАРІАТУ. (Електронний ресурс) // Енциклопедія історії України: Т. 2: Г-Д / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. — К.: В-во «Наукова думка», 2004. — 688 с. Архів оригіналу за 15 квітня 2016. Процитовано 17 квітня 2018.
↑ Ленин В. И. Детская болезнь «левизны» в коммунизме [Архівовано 24 квітня 2018 у Wayback Machine.](рос.)
↑ Григорий Зиновьев. Ленинизм [Архівовано 24 квітня 2018 у Wayback Machine.](рос.)
↑ Шестаков Владимир. Новейшая история России [Архівовано 5 лютого 2018 у Wayback Machine.](рос.)
↑ Дорошко М. С. Номенклатура: Керівна верхівка Радянської України (1917—1938 рр.). Архів оригіналу за 18 квітня 2018. Процитовано 17 квітня 2018.
↑ С. П. Мельгунов. «Красный террор» в России 1918—1923. Архів оригіналу за 22 червня 2012. Процитовано 7 червня 2012.
↑ Массовый террор большевиков против рабочих и крестьян. Архів оригіналу за 16 лютого 2012. Процитовано 11 червня 2012.
↑ В.И.Ленин ПСС (пятое издание) т.41 стр. 376
↑ В.И.Ленин ПСС (пятое издание) т.41 стр. 380
↑ В.И.Ленин ПСС (пятое издание) т.41 стр. 383
↑ Енциклопедія історії України: У 10 т. / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. — К. : Наук. думка, 2003.— Т. 2 : Г—Д.— 2004.— С. 382—383.
↑ Борис Бажанов Записки секретаря Сталина [Архівовано 29 липня 2018 у Wayback Machine.]

[1] Партії явної меншини у тодішньому російському політикумі

[:0-2] а ^б Виктор Аксючиц. Инфернальная лениниана [Архівовано 27 листопада 2018 у Wayback Machine.](рос.)

[3] ВЧК-ОГПУ-НКВС-КДБ

[4] Казахів, калмиків, російського донського козацтва та ін.

[5] Заможне та середнє селянство, підприємництво та буржуазія, дворянство, інтелігенція, духовенство

[6] К.Маркс и Ф.Энгельс, Избранные произведения, т.3, стр.23, Москва, политиздат,1979 г., перекладено з російської

[7] Владимир Ленин «Государство и революция». Архів оригіналу за 23 лютого 2018. Процитовано 25 листопада 2008.

[8] Массовые источники по социально-экономической истории России периода капитализма / Под ред. И. Д. Ковальченко и В. И. Бовыкина. М.: Наука, 1979. Глава 4. Источники о численности, составе и положении рабочего класса (С. И. Антонова, С. Я. Алияров, А. Г. Голиков, Ю. И. Кирьянов. М. Г. Мейерович). С. 160—190. [Архівовано 23 січня 2018 у Wayback Machine.](рос.)

[9] Сифман Р. И. Динамика численности населения России за 1897—1914 гг. //Брачность, рождаемость, смертность в России и СССР. М., 1977. [Архівовано 31 березня 2018 у Wayback Machine.](рос.)

[10] Андрей Колганов. В. И. Ленин (1918—1923): Кризис революционного проекта [Архівовано 18 квітня 2018 у Wayback Machine.](рос.)

[11] Воейков М. И. К вопросу о количественном и качественном составе рабочего класса// Рабочий класс в процессах модернизации России: исторический опыт. М., 2001. С. 168—169.(рос.)

[12] Карл Каутский. Диктатура пролетариата. Архів оригіналу за 7 листопада 2013. Процитовано 8 червня 2012.

[13] Кульчицький С. В. ДИКТАТУРА ПРОЛЕТАРІАТУ. (Електронний ресурс) // Енциклопедія історії України: Т. 2: Г-Д / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. — К.: В-во «Наукова думка», 2004. — 688 с. Архів оригіналу за 15 квітня 2016. Процитовано 17 квітня 2018.

[14] Ленин В. И. Детская болезнь «левизны» в коммунизме [Архівовано 24 квітня 2018 у Wayback Machine.](рос.)

[15] Григорий Зиновьев. Ленинизм [Архівовано 24 квітня 2018 у Wayback Machine.](рос.)

[16] Шестаков Владимир. Новейшая история России [Архівовано 5 лютого 2018 у Wayback Machine.](рос.)

[17] Дорошко М. С. Номенклатура: Керівна верхівка Радянської України (1917—1938 рр.). Архів оригіналу за 18 квітня 2018. Процитовано 17 квітня 2018.

[18] С. П. Мельгунов. «Красный террор» в России 1918—1923. Архів оригіналу за 22 червня 2012. Процитовано 7 червня 2012.

[19] Массовый террор большевиков против рабочих и крестьян. Архів оригіналу за 16 лютого 2012. Процитовано 11 червня 2012.

[20] В.И.Ленин ПСС (пятое издание) т.41 стр. 376

[21] В.И.Ленин ПСС (пятое издание) т.41 стр. 380

[22] В.И.Ленин ПСС (пятое издание) т.41 стр. 383

[23] Енциклопедія історії України: У 10 т. / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. — К. : Наук. думка, 2003.— Т. 2 : Г—Д.— 2004.— С. 382—383.

[Bazhanov-24] Борис Бажанов Записки секретаря Сталина [Архівовано 29 липня 2018 у Wayback Machine.]

[1]

[2]

[3]

[4]

[5]

[6]

[7]

[8]

[9]

[10]

[11]

[12]

[13]

[14]

[15]

[16]

[17]

[18]

[19]

[20]

[21]

[22]

[23]

[24]