Столипінська реформа

	Столипінська реформа
Названо на честь	Столипін Петро Аркадійович
Країна	Російська імперія
Час/дата початку	1906
	Столипінська реформа у Вікісховищі

Столипінська реформа (Столипінська аграрна реформа) — низка законодавчих актів, написаних задля перерозподілу селянської земельної площі в Російській імперії та задля підвищення продуктивності сільського господарства.

Назва походить від одного з її ініціаторів і головного реалізатора — голови Ради Міністрів Петра Столипіна. Столипінська реформа безпосередньо пов'язана з революційними подіями 1905 року та невдачами імперського уряду задовільно розв'язати аграрне питання^[1]. Основними законодавчими актами реформи були: указ від 9 (22) листопада 1906 року «Про доповнення деяких постанов діючих законів, які стосуються селянського землеволодіння і землекористування» і ухвалений на його підставі Державною Думою закон від 14 (27) червня 1910 року.

За цими законами скасувалися обов'язкові форми земельної общини і кожному селянинові надавалося право вийти з неї й виділити свою землю у повну власність. Він мав також право вимагати виділення землі в одному масиві — «відрубі», до якого міг приєднати свою садибну землю і перенести сюди будівлі, утворюючи т. ч. «хутір». Селяни користувалися допомогою Селянського поземельного банку, який кредитував купівлю землі і допомагав створити хутірні і відрубні (польовий наділ без садиби) господарства.

Останнім актом Столипінської реформи був закон 29. 5. (11. 6.) 1911 про землеустрій, який встановлював порядок праці землевпорядних комісій (губернських, повітових і волосних, створених ще указом від 4(17) березня 1906. Протягом 1920—1921 в Казахстані (26 % всіх общинників) з 16,9 млн десятин землі (15 % всього общинного землеволодіння).

В Україні процес виходу з громад пішов ще далі, при чому він був нерівномірний, бо общини майже не було на Правобережжі й Полтавщині, натомість вона переважала у степу й на Харківщині. Але й тут общинне землекористування було переважно лише формальним, бо поодинокі господарства користувалися землею на правах подвірного землеволодіння, тобто власником землі вважався весь двір; її, права, не можна було продати, але можна було ділити між спадкоємцями двору.

Внаслідок Столипінської реформи близько 1/4 дворів в Україні, що входили до земельних громад, вийшли з них: у Степу 42 %, на Лівобережжі 16,5 %, на Правобережжі 48 %. Разом з тим на Правобережній Україні і на Полтавщині майже вся земля, якою користувалось селянство, перейшла у приватну власність, особисте приватне землеволодіння почало переважати у Чернігівській губернії, а у Таврійській, Херсонській, Катеринославській і Харківській воно охоплювало близько половини всіх дворів.

З 1907 по 1911 роки в Україні вийшли на відруби і хутори 225 500 господарів, які володіли 1,8 млн десятин землі. Найінтенсивніше зростали хутірські і відрубні господарства у степових губерніях і на Волині. Значною мірою завдяки кредитній допомозі поземельного банку селяни купили лише у 1906—1909 роках 385 000 десятин поміщицької землі. Провадилося землевпорядкування до 1917 року. Землевпорядні комісії припинили свою діяльність відповідно до постанови Тимчасового уряду у червні 1917 року. За період своєї діяльності впорядкували у 9 українських губерніях близько 0,5 млн господарств з 3,7 млн десятин.

За нового аграрного устрою селянин міг бодай частково виявити ініціативу і поліпшити своє господарство, у чому допомагала йому акція Селянського поземельного Банку, сільгоспспілки, кооперація і земська агрономія. Завдяки прогресові агротехніки (перехід до плодозмін тощо) зросла врожайність (за 1904 — 12 на 20 %) і вартість селянських господарств.

Поліпшення, що почалося зі Столипінською реформою, стосувалося лише близько ¼ господарств, насамперед хутірських і відрубних. Хоч у руках селянства опинилося 65 % всієї землі, проте в Україні далі панувало аграрне перенаселення. 32 % селян не мали землі або мали до 1 десятини, 38 % господарств мали 1 — 4 десятини, 19 % — 4 — 9, ледве 11 % — більше (станом на 1917 рік). Бідняки (частково і середняки) не мали змоги купувати поміщицьку землю через високу ціну (наприклад, 400—700 карб. за десятину на Правобережжі) і не могли одержати кредиту за посередництвом Селянського банку. Частина їх продавала землю багатим селянам, а самі еміґрували до Азійської Росії (рідше до міст).

Т. ч. Столипінська реформа, допомагаючи заможному селянству, мала на меті — створити з нього, поряд з занепалим дворянством, нову соціальну підпору для режиму. Щоб зменшити аграрне перенаселення, Столипін підтримував еміграцію селян за Урал. З 1906 по 1913 рік з 9 українських губерній виїхало до Азії 1,2 млн селян (найбільше 1909 року — 290 000), звідки, однак, одна чверть згодом повернулася.

Реформа спричинила ще більшу соціальну диференціацію селянства: збільшення найдрібніших і великих селянських господарств і зменшення середніх, власники яких продавали землю заможнішим і самі виїздили за Урал або до міст. Невирішена аграрна проблема була однією з причин революції 1917 року.

Столипінську реформу гостро критикував Володимир Ленін, а також російські й українські соціалістичні партії, обороняючи сільський пролетаріат, фактично побоюючись впливів заможнішого прошарку селянства.

Примітки

↑ Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж — Нью-Йорк : Молоде життя, 1955—1995. — ISBN 5-7707-4049-3.

Джерела та література

Т. І. Лазанська. Землевпорядні губернські та повітові комісії // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2005. — Т. 3 : Е — Й. — С. 338. — ISBN 966-00-0610-1.
Волковинський В. М., Хоптяр Ю. А. Столипінська аграрна реформа // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2012. — Т. 9 : Прил — С. — С. 859. — ISBN 978-966-00-1290-5.

Література

Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж — Нью-Йорк : Молоде життя, 1955—1995. — ISBN 5-7707-4049-3.
Мицюк О. Община та зем. реформа. Дубні 1917;
Карпов Н. Аграрная политика Столыпина. П. 1925;
Погребинський О. Столипінська реформа на Україні. X. 1931;
Лось Ф. Україна в роки столипінської реакції. К. — М. 1944;
Дубровский С. Столыпинская земельная реформа. М. 1963;
Величківський М. Столипінська зем. реформа. Лондон 1964;
Федоров В. А. Землеволодіння селян-кріпаків у Росії (За матеріалами центрально-промислових губерній). Вісник МГУ. Історія. 1969, № 1
Селянський рух у Росії, червень 1907-липень 1914 р . СБ документів. М.; Думка. 1966
Сидельников С. Аграрная реформа Столыпина. М. 1973;
Якименко М. Організація переселення селян з України в роки Столипінської аґрарної реформи (1906—1913). Укр. Іст. Журнал, ч. 7. к. 1974.
Федоров В. А. Поміщицькі селяни центрально-промислового району Росії кінця XVIII — першої половини XIX ст. М., Думка. 1974
Румянцев М. «Столипінська аграрна реформа: передумови, задачі і підсумки»; «Питання економіки» № 10 Москва 1990 р .
Зырянов П. Н. Петр Столыпин: политический портрет / П. Н. Зырянов. — М.: Высшая школа, 1992.
Земля і право. Посібник для російських землевласників. Б. А. Боголюбов. М. Видавнича група НОРМА-ИНФРА-М. 1998.
Ісаєв. І. А. Історія держави і права. МАУП, 1999
Єрофєєв Б. В. Земельне право Росії. Підручник для вищих юридичних закладів. М. ТОВ «профосвіту». 2002.