Слава (свято)
| Слава | |
|---|---|
| Світова спадщина | |
 Слава | |
| Країна |  Сербія |
| Тип | Нематеріальна спадщина |
| Об'єкт № | 01010 |
| Регіон | Європа і Північна Америка |
| Зареєстровано: | 2014 (38 сесія) |
 Слава у Вікісховищі | |
Слава (серб. слава), відоме ще як крсна слава, крсно іме, свети (серб. крсна слава, крсно име, свети), сербське народно-церковне свято, і після Різдва, найважливіше сімейне свято, завжди приурочене до дня певного християнського святого. Це свято характерне для сербів і є одним із способів їх ідентифікації.[1] Також відзначається македонцями[2] і чорногорцями, святкується серед деяких католиків в Которській затоці, Конавле, південній Герцеговині, Далмації і в Босансько-Грахово, деякими албанцями католиками в північній Албанії, деякими мусульманами в Боснії і Санджаку, Горанці і Яневці. У 2014 році він був внесений до Списку нематеріальної культурної спадщини Сербії ЮНЕСКО.[3]
Більшість прихильників переконанні, що слава є християнізованою версією старого слов'янського свята присвяченого міфічному родоначальнику сім'ї або сімейним пращурам. Слава походить від культу пращурів, один із найбільш важливих у православ'ї культів. Древні слов'яни, зокрема й серби, дуже вражають ставленням до сім'ї і пращурів. Слава тоді (та й зараз) була засобом підтримки зв'язку з пращурами. Свято сім'ї передає культурну спадщину поколінню від покоління і зберігає усвідомлення свого власного походження.[4]
Найдавніша згадка про Славу на території Сербіє датується 1018 роком.[5]
Є автори, які вважають, що серби прийняли цю традицію під час християнізації, наприкінці IX століття. Деякі вважають, що в день масового хрещення прийнято як день святого покровителя, який згодом став святом слава.
Існує теорія, що слава належить до культу мертвих. Вона опирається на використання колива, яке використовується в культі мертвих. Але пшениця, яка є основою колива, має грецьке походження і прийшла через церкву.[4]
Праслов'яни вважали своїх богів за предків, і тому зверталися до них на пряму без церкви. Цей важливий народний звичай серед сербів мав велике значення, і тому проіснував тисячі років, перетворившись на звертання до святого.
У міру того, що язичницький народний звичай було неможливо викорінити, на початку звернення сербів в християнство, сербський архієпископ Сава в 13-му столітті канонізував старі народні звичаї. Аналогічним чином діяли інші церкви та монотеїстичні релігії. Таким чином, слава приходить в православну традицію. Остаточна форма свята формується при митрополиті Михайлі 1862 року. З багатьох імен, якими називали це свято, на сьогодні лишилися тільки: Слава, Крсна Слава й Свечари. Слава безперервно розширює ареал свого існування, особливо в православних країнах та серед сербського народу. Як би то не було, Сербська Православна Церква не змінила цей звичай, вона була і досі є важливою ланкою в його збереженні.[4]
На додаток до величезної духовної значущості для всієї сербської нації, слава має свою незамінну прагматичну цінність. Завдяки безперервній передачі від пращурів до нащадків, вона допомагає безпомилково визначити взаємовідносини і родинні зв'язки. Серби часто, з різних причин і обставин, змінювали свої імена, але не славу. Таким чином, слава допомагає запобігти і компенсувати розрив в області моніторингу та визначення походження і родинних зв'язків. Слава має особливе значення в житті сербів. Вона є однією з основних характеристик сербської духовності і культури.[4][5]
В Етнографічному музеї в Белграді був створений центр нематеріальної культурної спадщини Сербії. Серед 27 елементів культурної спадщини, сербська слава офіційно зареєстрована як сербська культурна спадщина.[6] Сербські державні інститути, надіслали прохання до Організації Об'єднаних Націй і ЮНЕСКО визначити славу як елемент світової духовної спадщини.[7] В кінці листопада 2014 року слава зареєстрована в ЮНЕСКО, як нематеріальна культурна спадщина.[8][9]
На відміну від більшості звичаїв, які є загальними для всього народу, кожна сім'я окремо відзначає свого покровителя. Святого покровителя сини успадковують від глави сім'ї — зазвичай батька. Доньки успадковують славу, тільки якщо вони залишаються в домі батьків; заміжні жінки, як правило, відзначають славу чоловіка.
Кожен будинок має одну або дві слави в рік (в залежності від святого, так як деяким з них присвячені два дні). Проте, велике тільки одне свято на честь покровителя (не обов'язково одні і ті ж два дні для всієї родини); — інше свято називається «маленька слава», або преслава чи послужиця.
Деякі сім'ї відзначають ще одного святого, але в меншій мірі (наприклад, коли жінка є єдиним нащадком родини зі свого дому, аби не втратити славу пращурів при одруженні).
У день Слави вся сім'я збирається на святкову вечерю, що включає традиційні страви — славський калач і коливо. Також всією сім'єю йдуть до церкви на причастя.
У цей день кожен будинок повинен виконати два важливі обов'язки: помолитися Богу за живих і мертвих членів роду; приймати і пригощати гостей — тих, хто в цей день не святкує свою славу. Такий бенкет триває в селах до трьох днів, в містах же, триває всього один день.
Так само, як сім'я «славить» свою славу, робить кожне сербське село і кожна церква. У селищах день святого-покровителя святкується під особливим, присвяченим йому деревом, на якому вирізаний хрест. До дерева відносяться як до святині. Воно називається записом, а все свято — заветіна і полягає в тому, що після спільної молитви під деревом відбувається хресний хід на поля і луки; потім відбувається загальна трапеза
У багатьох місцях є звичай святкувати прихід священика в будинок із освяченою водою, з якої пізніше буде зроблено славський калач. Господиня готує чашу з водою, базилік, свічки, лампи, ладан і розкладає на столі, перед образом святого, який, згідно з правилами церкви повинен бути звернений на схід. Потім священик освячує воду, з якої буде зроблено славський калач.
До слави в будинку має бути приготована каша з пшениці. Зерно можна приготувати різними способами. Варену кукурудзу або пшеницю використовує церква з найдавніших часів. Як релігійний символ, який нагадує рослинну жертву зі Старого Завіту. Вважається, що вона являє собою ілюстрацію переходу з земного в загробне життя.
- ↑ Православље: Крсна слава
- ↑ Трифуновски, Јован Ф. Породична слава и сличне славе у охридско-струшкој области (PDF) (српском) . Гласник етнографског Института САСА, том XLV.
- ↑ Slava, celebration of family saint patron's day.
- ↑ а б в г Група аутора, Српски митолошки речник, НОЛИТ, Београд, 1970.
- ↑ а б Група аутора, Социолошки лексикон, Савренеба администрација, Београд, 1982.г.
- ↑ Слава и Ђурђевдан у друштву танга и фламенка до краја године («Политика», 4. мај 2014)
- ↑ Ојкача — крајишко духовно благо | Дневник[недоступне посилання з травня 2019], Приступљено 14. 4. 2013.
- ↑ Српска слава на листи Унеска, постаје део културног наслеђа човечанства («Вечерње новости», 23. новембар 2014)
- ↑ Српска слава на Унесковој листи (РТС, 27. новембар 2014)
- Компјутерски програм «Освећење времена», издавач: БИТ ПРОЈЕКТ-Београд, у Београду 1999.
- Књига: Српски народни календар, за 2003. годину, издавач: Нова демократија Крагујевца, Крагујевац 2003. године.
- Српска слава или крсно име — списак светаца и описи обичаја
- Мрсни пост, Зоран Мајдин, Време 827, 9. новембар 2006.
- Славе славимо и на «фејсбуку» («Вечерње новости», 26. октобар 2013)
- Крсна слава www.spcticino.ch