Дурилін Сергій Миколайович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Дурилін Сергій Миколайович
Народився14 (26) вересня 1886 або 26 вересня 1886(1886-09-26)[1]
Москва, Російська імперія
Помер14 грудня 1954(1954-12-14)[2][1] (68 років)
Калінінград, Митищинський район, Московська область, РРФСР, СРСР
ПохованняДаниловський цвинтар
Країна Російська імперія
 СРСР
Діяльністьпоет, літературний критик, біограф, письменник, літературознавець, театральний критик, педагог, літературознавець
Alma materМосковський археологічний інститутd
Галузьфілософія, поезія[3], літературознавство[3] і театральна критикаd[3]
ЗакладІнститут світової літератури ім. О. М. Горького
Вчене званняпрофесор
Науковий ступіньдоктор філологічних наук[d]
Нагороди
орден Трудового Червоного Прапора
Особ. сторінкаmuseumkorolev.ru

Сергій Миколайович Дури́лін (рос. Сергей Николаевич Дурылин; псевдоніми: Сергій Сєвєрний, Р. Артем, Бібліофіл, М. Васильєв, С. Д., І. Комісаров, Н. Кутанов, В. Нікітін, Д. Ніколаєв, С. Ніколаєв, Д. Ніколаєв-Дурилін, Н. Сергєєв, М. Раєвський, С. Раєвський, Сергій Раєвський; нар. 26 вересня 1886, Москва — пом. 14 грудня 1954, Болшево) — російський письменник, історик літератури й театру, мистецтвознавець. Доктор філологічних наук з 1944 року, професор з 1945 року; член-кореспондент Академії наук СРСР з 1945 року.

Біографія

[ред. | ред. код]

Народився 14 [26] вересня 1886(18860926) року в місті Москві (нині Російська Федерація) в сім'ї купця[4]. З 1897 по грудень 1903 року навчався в IV-й Московській чоловічій гімназії. Зблизився з революційним підпіллям. Протягом у 19061908 років був кілька разів заарештований. У 19041913 роках співпрацював з видавництвом «Посередник», друкувався у журналах «Вільне виховання» (1907—1913; з 1907 року — секретар редакції); «Маяк» (1909—1913), «Терези» (1909), «Російська думка», «Известия археологічного товариства вивчення російської Півночі» (1913), «Известия товариства вивчення Олонецької губернії» (1913); в альманаху «Труди і дні» (1913); газетах «Нова Земля» (1910, 1912), «Російські Відомості» (1910—1913) і низці інших друкованих видань. Одночасно протягом 19101914 навчався в Московському археологічному інституті. Дипломна робота — іконографія святої Софії.

З початком Першої світової війни приєднався до релігійно-філософського гуртка, вбачаючи призначення Російської імперії зберегти православ'я. У 1917 році прийняв духовний сан. 22 червня 1922 року був заарештований за звинуваченням у антирадянській діяльності і поміщений до Бутирської в'язниці, а потім на півроку — до Владимирської. У 1923 році за свої релігійно-філософські переконання висланий у Челябінську область. 26 вересня 1924 року рішенням Особливої наради при колегії Об'єднаного державного політичного управління достроково звільнений від адміністративного покарання з дозволом проживати у всіх містах країни. У 1927 році заарештований знову і висланий в Томськ, де мешкав три роки. З Томська у 1930 році був переведений жити в місто Киржач Владимирської області[4].

Після звільнення впродовж років жив у Москві, а з 1936 року в Болшево[4] (нині у складі міста Корольова, Російська Федерація). У 19311949 роках працював у Державному інституті театрального мистецтва, та одночасно з 1945 року в Інституті історії мистецтв АН СРСР. У 1949 році за дослідження в галузі російської класичної драматургії, сценічної історії п'єс, вивчення проблем акторської творчості був нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора. Помер в Болшево 14 грудня 1954 року. Похований в Москві на Даниловському цвинтарі[4].

Наукова діяльність

[ред. | ред. код]

Автор праць з історії російської літератури, зокренма про творчість Костянтина Леонтьєва, Михайла Лермонтова, Миколи Гоголя, Олександра Островського, Федора Достоєвського.

Досліджував психологію художньої творчості, зв'язки літератури з театром, музикою, живописом. Після 1945 року вивчав історію українського театру, російсько-українські культурні зв'язки. Серед праць:

  • «М. К. Заньковецкая» (1954; український переклад — «Марія Заньковецька», Київ, 1955);
  • в книзі «Творча єдність: з історії українсько-російських театральних зв'язків» (Київ, 1957):
    • «З історії українсько-російських театральних зв'язків»;
    • «Щепкін і Україна»;
    • «Мова братнього народу»;
    • «Айра Олдрідж і Тарас Шевченко».

Про п'єси Івана Котляревського відгукнувся як про творіння народного поета, взяте з глибин народного життя.

У статті «Крепостные дети» (книга «Крепостные дети: Очерк С. Дурылина. — Песни о неволе и воле», Москва, 1911) окремий розділ присвятив Тарасу Шевченку.

У дослідженні «Из семейной хроники Гоголя: Переписка В. А. и М. И. Гоголь-Яновских, письма М. И. Гоголь к Аксаковым» (Москва, 1928) є значний матеріал про українську культуру.

Пам'ять

[ред. | ред. код]
  • У місті Корольові у 1993 році в мікрорайоні Болшево відкрито «Музей-квартиру Сергія Миколайовича Дуриліна». У 2006 році цей будинок-музей виграв конкурс на отримання президентських грантів в галузі культури та мистецтва;
  • На честь Дуриліна названа одна з міських вулиць міста Корольова і Болшевська міська бібліотека № 2;
  • У Корольові міською адміністрацією з 2008 року заснована «Літературна премія пам'яті Сергія Миколайовича Дуриліна». У конкурсі беруть участь прозаїки, поети, публіцисти, дитячі письменники у п'яти номінаціях: «Проза», «Поезія», «Драматургія», «Літературознавство», «Публіцистика» та «Відкриття року»[4].

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. а б Русская литература XX века. Прозаики, поэты, драматурги / под ред. Н. Н. Скатов — 2005. — С. 671–674. — ISBN 5-94848-245-6
  2. Bibliothèque nationale de France BNF: платформа відкритих даних — 2011.
  3. а б в Czech National Authority Database
  4. а б в г д Меморіальний музей «Слідча тюрьма НКВС». [Архівовано 10 вересня 2021 у Wayback Machine.](рос.)

Література

[ред. | ред. код]