Гавайсько-Імператорський хребет
| Гавайсько-Імператорський хребет | |
 | |
| Названо на честь | Гаваї і імператор Японії |
|---|---|
| Країна |
 США |
| Адміністративна одиниця | Гаваї |
| Найвища точка | Мауна-Кеа |
| Висота над рівнем моря | 4207 м |
| Довжина або відстань | 5800 км |
| |
 | |
 Гавайсько-Імператорський хребет у Вікісховищі | |
19°49′14.160000099996″ пн. ш. 155°28′4.8000000999615″ зх. д. / 19.82060° пн. ш. 155.46800° зх. д.
Гавайсько-Імператорський хребет — головним чином підводний гірський хребет у Тихому океані, що височіє над рівнем моря, на Гаваях. Складається з Гавайського хребта і Імператорського хребта: разом вони утворюють величезну підводну гірську область островів та підводних гір, атолів, мілин, банок й рифів що прямує з північного заходу на південний схід під північною частиною Тихого океану. Пасмо підводних гір, що містить понад 80 виявлених підводних вулканів, тягнеться більш ніж на 5800 кілометрів від Алеутської западини на крайньому північному заході Тихого океану до гори Лоїхі, наймолодшого вулкана в ланцюзі, що знаходиться приблизно за 35 км на південний схід від острову Гаваї.
Пасмо може бути розділено на три частини. По-перше, Гавайський архіпелаг (Навітряні острови), складається з островів, що входять до складу американського штату Гаваї. Ця частина найближча до гарячої точки, це вулканічноактивний регіон і наймолодша частина пасма, з віком, починаючи від 400 000 років[1] до 5,1 мільйонів років[2]острів Гаваї складається з п'яти вулканів, три з яких (Кілауеа, Мауна-Лоа, і Гуалалаї) діючі. Підводна гора Лоїхі продовжує зростати в море, і є єдиним відомим вулканом в ланцюзі підводним дощитовим вулканом[3]
Друга частина пасма, північно-західні Гаваї (Підвітряні острови), що мають вік між 7,2 і 27,7 млн років[2] Ерозія давно зруйнувала надводну частину цих островів, і більшість з них є атоли, атольні острови і колишні острови. Це найпівнічніші атоли в світі; Один з них, Курі, є найпівнічнішим атолом в світі[4]
Найстарішою і найеродованішою частиною пасма є Імператорський хребет, що має вік від 39[5] до 85 мільйонів років[6]Імператорське і Гавайське пасмо утворюють кут близько 120 °. Цей вигин довго відносили до відносно раптової зміни 60 ° в напрямку руху плит, але дослідження, проведене в 2003 році показує, що це був рух самої гарячої точки, що викликало вигин[7] питання як і раніше наразі обговорюється.[8] Всі вулкани в цій частині пасма вже давно знаходяться нижче рівня моря, ставши підводними горам і гайотами. Пасмо підводних гір простягається до західної частини Тихого океану, і закінчується в Курило-Камчатському жолобі, в зоні субдукції.[9]
Найдавніша точка Імператорського хребта — підводна гора Детройт має вік 76 мільйонів років. Але, ймовірно, Гайот Мейдзі, розташований на північ від підводної гори Детройт, має більший вік.
У 1963 році геолог Йонн Тузо Вілсон висунув гіпотезу про походження Гавайсько-Імператорського хребта, пояснюючи, що його було створено гарячою точкою, яка була по суті стаціонарною, і Тихоокеанською тектонічною плитою що дрейфувала в північно-західному напрямку, залишаючи за собою вулканічні острови і підводні гори.
Під час руху океанічної кори над Гавайською гарячою точкою, плюм вивергав гарячу породу з мантії Землі. Тоді як океанічна кора рухається далі від джерела магми, виверження вулканів ставали менш частими і менш потужними, поки вони врешті не припиняли вивергатися. З цього часу ерозія вулкана і осідання морського дна викликали руйнацію вулканів, спочатку до атольних островів, потім атолів, ще пізніше до підводних гір і/або гайотів[3]
- ↑ Michael O. Garcia, Jackie Caplan-Auerbanch, Eric H. De Carlo, M.D. Kurz, N. Becker (20 вересня 2005). Geology, geochemistry and earthquake history of Lōʻihi Seamount, Hawaiʻi (PDF). This is the pre-press version of a paper that was published on 2006-05-16 as «Geochemistry, and Earthquake History of Lōʻihi Seamount, Hawaiʻi's youngest volcano», in Chemie der Erde — Geochemistry (66) 2:81-108. University of Hawaii — School of Ocean and Earth Science and Technology. Bibcode:2006ChEG…66…81G. doi:10.1016/j.chemer.2005.09.002. Процитовано 20 березня 2009.
{{cite journal}}: Перевірте значення|bibcode=(довідка) Pre-press version [Архівовано 5 листопада 2013 у Wayback Machine.] - ↑ а б Rubin, Ken. The Formation of the Hawaiian Islands. Hawaii Center for Vulcanology. Архів оригіналу за 9 березня 2008. Процитовано 18 травня 2009.
- ↑ а б Evolution of Hawaiian Volcanoes. Hawaiian Volcano Observatory (USGS). 8 вересня 1995. Архів оригіналу за 8 лютого 2012. Процитовано 7 березня 2009.
- ↑ Kure Atoll. Public Broadcasting System – KQED. 22 березня 2006. Архів оригіналу за 10 липня 2009. Процитовано 13 червня 2009.
- ↑ Sharp, W. D.; Clague, DA (2006). 50-Ma Initiation of Hawaiian-Emperor Bend Records Major Change in Pacific Plate Motion. Science. 313 (5791): 1281—84. Bibcode:2006Sci...313.1281S. doi:10.1126/science.1128489. PMID 16946069.
- ↑ Regelous, M.; Hofmann, A.W.; Abouchami, W.; Galer, S.J.G. (2003). Geochemistry of Lavas from the Emperor Seamounts, and the Geochemical Evolution of Hawaiian Magmatism from 85 to 42 Ma (PDF). Journal of Petrology. 44 (1): 113—140. doi:10.1093/petrology/44.1.113. Архів оригіналу (PDF) за липень 19, 2011. Процитовано 23 липня 2010.
- ↑ John Roach (14 серпня 2003). Hot Spot That Spawned Hawaii Was on the Move, Study Finds. National Geographic News. Архів оригіналу за 5 березня 2014. Процитовано 9 березня 2009.
- ↑ Sharp et al., 2006, Initiation of the bend near Kimmei seamount about 50 million years ago (MA) was coincident with realignment of Pacific spreading centers and early magmatism in western Pacific arcs, consistent with formation of the bend by changed Pacific plate motion.
- ↑ G. R. Foulger; Don L. Anderson. The Emperor and Hawaiian Volcanic Chains: How well do they fit the plume hypothesis?. MantlePlumes.org. Архів оригіналу за 16 лютого 2012. Процитовано 1 квітня 2009.
- Tarduno, John A. та ін. (2003). The Emperor Seamounts: Southward Motion of the Hawaiian Hotspot Plume in Earth's Mantle. Science. 301 (5636): 1064—1069. Bibcode:2003Sci...301.1064T. doi:10.1126/science.1086442. PMID 12881572.
{{cite journal}}: Явне використання «та ін.» у:|author2=(довідка) - Tarduno, John A. та ін. (2009). The Bent Hawaiian-Emperor Hotspot Track: Inheriting the Mantle Wind. Science. 324: 50—53. Bibcode:2009Sci...324...50T. doi:10.1126/science.1161256.
{{cite journal}}: Явне використання «та ін.» у:|author2=(довідка) - Sharp, Warren D.; Clague, David A. (2006). 50-Ma initiation of Hawaiian-Emperor bend records major change in Pacific Plate motion. Science. 313 (5791): 1281—1284. Bibcode:2006Sci...313.1281S. doi:10.1126/science.1128489. PMID 16946069.
- Wilson, J. Tuzo (1963). A possible origin of the Hawaiian Islands (PDF). Canadian Journal of Physics. 41: 863—870. Bibcode:1963CaJPh..41..863W. doi:10.1139/p63-094. Архів оригіналу (PDF) за 4 січня 2014. Процитовано 25 грудня 2014.
- Ken Rubin, «The Formation of the Hawaiian Islands» [Архівовано 9 березня 2008 у Wayback Machine.]
- USGS, «The long trail of the Hawaiian hotspot» [Архівовано 9 лютого 2006 у Wayback Machine.]
- National Geographic News: John Roach, «Hot Spot That Spawned Hawaii Was on the Move, Study Finds» [Архівовано 5 березня 2014 у Wayback Machine.]: August 14, 2003
- Evolution of Hawaiian Volcanoes from the USGS.
- The Formation of the Hawaiian Islands [Архівовано 9 березня 2008 у Wayback Machine.] with tables and diagrams illustrating the progressive age of the volcanoes.
- Hot Spots and Mantle Plumes
 | |
|---|---|
| Нормативний контроль |