Битва на річці Гранік
| Битва на річці Гранік | |||||||||
|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|
| Війни Александра Македонського | |||||||||
 | |||||||||
| 40°13′41″ пн. ш. 27°14′32″ сх. д. / 40.228055555556° пн. ш. 27.242222222222° сх. д. | |||||||||
| |||||||||
| Сторони | |||||||||
 МакедоніяКоринфський союз |
 Імперія Ахеменідів
| ||||||||
| Командувачі | |||||||||
| Александр Кратер Парменіон Філота Птолемей Пердікка Кліт Чорний Ніканор Мелеагр Калас |
Арсит Арзамес Реомітр Ніфат † Петін † Спітрідат † Мітробарзанес † Арбупал † Мітрідат Перський † Фарнак † Омар † Арсіт † Розак † Мемнон Родосський | ||||||||
| Військові сили | |||||||||
| 12,000 піхотинців[1] 5,000 вершників[2] |
15,000 піхотинців[2] 5,000 грецьких гоплітів[3] 12,000 вершників[3] | ||||||||
| Втрати | |||||||||
| 30 - 120[4] від 1,150 - 1,380 до 3,500 - 4,200 поранених[4] |
3,000 піхотинців,[5] 1,000 вершників,[5] 2,000 полонених[5] | ||||||||
Битва на річці Гранік відбулася травні 334 року до нашої ери та була першою з трьох великих битв між Александром Македонським і перською імперією Ахеменідів. Битва відбулася на дорозі з Абіда в Даскілій, на перехресті через Гранік в районі Троади, який тепер називається річкою Бігачай в Туреччині. У битві Александр розбив польову армію перських сатрапів Малої Азії, яка захищала переправу через річку. Після цієї битви перси були змушені оборонятися в містах, які залишилися під їхнім контролем у регіоні.
Основними античними джерелами, в яких описано битву на річці Гранік, є праці Арріана, Діодора Сицилійського та Плутарха. Згадки деталей битви є і в інших авторів. Відмінною рисою античних джерел про битву при Граніку є те, що вони написані істориками, які жили за кілька століть після Александра. Ці праці не тільки не дублюються, а багато в чому навіть суперечать одна одній.[6]
Першоджерелом для Плутарха були праці Арістобула та Хареса. Розповідь Плутарха не дає розуміння ходу битви, оскільки в основному стосується особистої аристії Александра.[7] Діодор Сіцилійський не згадує своє першоджерело при описі битви. Очевидно, ними були праці Клітарха. Історик також велику увагу приділяє особистій участі Александра в битві, однак, на відміну від Плутарха, наводить і деякі деталі про перських воєначальників і тактичні особливості битви.[7]
Найбільш повним описом битви при Граніку є праця Арріана. Цей історик використав праці придворного літописця Александра Каллісфена та учасника битви Птолемея. За твердженням історика А. Девайна, реконструкція бою неможлива без взяття за основу інформації з Арріана. Недоліками викладу Арріана є його схематичний характер та замовчування великої кількості деталей. Очевидно, це зумовлено як швидкоплинністю битви, і недостатнім висвітленням її деталей у недосвідченого у військовій справі Каллісфена.[8]
Після перемоги в битві при Херонеї в 337 році до нашої ери цар Філіпп II Македонський примусив більшість грецьких держав до військового договора — Коринфського союзу. Його метою було розпочати війну з перською імперією Ахеменідів, щоб помститися за друге перське вторгнення до Греції в 480 році до нашої ери. Йому вдалося переконати інші грецькі держави обрати його лідером Ліги і почав готуватися до війни.[9]
У той же час імперія Ахеменідів переживала кризу після вбивства її царя Артаксеркса III у 338 році до нашої ери. Важливим наслідком цього було те, що Єгипет знову відокремився від імперії. У той час у Малій Азії не було великої перської армії, і перський флот не очікувався найближчим часом в Егейському морі. Філіпп, швидше за все, хотів використати хаос в імперії, але не зміг розпочати широкомасштабне вторгнення в Малу Азію, оскільки вся його армія ще не була готова. З цієї причини він, ймовірно, послав меншу частину свого війська, яку можна було розгорнути. Навесні 336 р. до н.е. він наказав македонському експедиційному корпусу з кількох тисяч солдатів висадитися на західному узбережжі Малої Азії. Ймовірна місія цього авангарду полягала в тому, щоб завоювати якомога більше території або принаймні створити плацдарм на азійському боці Геллеспонту, щоб пізніше полегшити переправу основної армії [10].
Авангард, швидше за все, очолював Парменіон, найкращий полководець Філіппа, а Аттал був другим командувачем. Спочатку кампанія була успішною, багато грецьких міст Західної Малої Азії мирно здалися македонцям. Наприкінці 336 року до нашої ери все змінилося. Філіпп був убитий, швидше за все, в жовтні 336 року до нашої ери. Наступником Філіппа став його син Александр III, якому довелося спочатку придушити кілька повстань на Балканах і в Греції, щоб відновити македонську владу. Це відволікало його від операцій у Малій Азії. Тим часом Дарій III став новим великим королем імперії Ахеменідів, приблизно восени 336 року до нашої ери. Йому вдалося стабілізувати імперію і розпочати контрнаступ проти македонського експедиційного корпусу.[10]
Дарій віддав пріоритет придушенню єгипетського повстання, яке, ймовірно, відбувалося з кінця 336 р. до н. е. до лютого 335 р. до н. е. Коли це було зроблено, він послав Мемнона з Родосу до Малої Азії на чолі сил грецьких найманців, які воювали як гопліти. Мемнон переміг македонське військо або в Магнезії-ад-Сіпілум, або в Магнесії-на-Меандрі, ймовірно, ранньою весною 335 р. до н. е. Пізніше того ж року інше македонське військо зазнало поразки від перської армії в Троаді, можливо, під командуванням одного або кількох перських сатрапів. До кінця 335 р. до н. е. більшість грецьких міст було відновлено під контролем Персії, а експедиційний корпус зберіг лише Абідус і, можливо, Ретеум.[10]
334 року до н. е. зібрана царем Македонії Александром Великим армія переправилась на галерах через протоку Геллеспонт і висадилась на заході Малої Азії, тим самим розпочавши вторгнення на територію Персії. Вторгнення македонців виявилося для персів повною несподіванкою, адже після укладання в 386 до н. е. Антаклідового миру, який повертав Персії втрачені під час Греко-перських воєн території Малої Азії, греки не претендували на перські володіння.
На перській військовій раді пропозицію полководця-грека Мемнона, який перебував на службі царя Персії — заманити Александра углиб материка, знищуючи залишені області, і водночас розпочати бойові дії в Греції — було рішуче відкинуто. Малоазійські сатрапи не бажали, щоб ворог спустошував їхні володіння, через це вирішили дати Александру бій негайно. Перське військо вишикувало оборону при «воротах у Азію» — річки Гранік, щоб вступити в бій на переправі. З точки зору їхньої стратегії, це була дуже вигідна позиція, за якої кавалерія Александра не зможе атакувати, а фаланга безсумнівно розсіє ряди. Побачивши перську дислокацію, полководці Александра розгубилися. Їх лякала глибина річки, схили і крутизна протилежного берега, який потрібно було брати боєм. Невдала перша атака могла вирішити долю всієї битви, але не слухаючи застереження полководців, Александр першим кинувся в річку.
Історик Н. Хаммонд назвав битву на річці Гранік однією з найбільш загадкових битв в історії з трьох причин — різночитання деталей в античних джерелах, необґрунтованість маневрів та диспозиції сторін, а також невідповідність опису місця битви сучасним характеристикам берегової лінії річки Гранік. Це призводить до появи різних інтерпретацій деталей битви у наукових статтях. Як би там не було, історики виділяють у битві при Граніку три окремі фази: невдалу атаку авангарду македонян, подальшу битву з перською кіннотою, яка почалася з маневру Александра, а потім знищення піхоти найманців.[11]
Першими в бій вступили загони кавалерії з іл Сократа та Амінти на правому фланзі, які зазнали втрат і відступили.[12] Тоді річку форсував сам Александр зі своїми гетайрами у супроводі загонів легкої піхоти, після чого в бій пішла піхота. Александр постарався вклинитися між лівим флангом та центром персів. Поява на полі битви македонського царя зробила бій ще більш запеклим. Загибель або взяття в полон Александра могли раптово закінчити війну. Тому перси вчинили необережність і кинулися назустріч гетайрам, чим припустилися фатальної для себе помилки. Вони не лише втратили маневреність, а й не врахували переваг македонян у ближньому бою. Криві шаблі персів було неможливо пробити міцні панцирі воїнів противника. Туди, де у стані перської кінноти виникала пролом, прямували фалангити, які наносили удари не тільки по вершниках, а й по конях.[13]
Під час битви мало не загинув і сам Александр. Античні джерела наводять кілька версій події. Найбільш яскраво описав історію Плутарх, який запозичив інформацію у історика Хареса. Під час битви на Александра одночасно кинулися два перські воєначальники Спіфрідат і Ресак. Спіфридат ударом шаблі зрізав гребінь із пір'ям із шолома Александра. Він готувався завдати другого удару, коли був убитий списом командира царської агеми (елітного ескадрону гетайрів, що завжди знаходився біля царя під час битв) Клітом.[14] У Квінта Курція Руфа, Кліт відрубав руку Ресаку, коли він готувався вбити Александра.[15] У Арріана Кліт відтяв руку Спіфрідата, який перебував позаду Александра і заніс кинджал.[16] Діодор Сіцилійський писав, що Ресак першим ударом приголомшив Александра. Коли він другим ударом збирався вбити царя, Кліт відрубав персу руку.[17] Достовірність та точність передачі деталей битви піддається сумніву. Очевидно, першоджерелом стала праця літописця при армії Александра Каллісфена. Історик, який був із Клітом у добрих відносинах, у своєму творі повторював гомерівський стиль з його мономахіями.
Зрештою запеклі атаки македонян зламали опір перської кінноти. Першими здригнулися перси на «александровому» фланзі, потім у центрі та на правому фланзі. Піхота розташовувалася на височини у другій лінії і не брала участі у битві перської кінноти. Грецька наймана піхота на боці персів була оточена та знищена. Таким чином македоняни змогли розбити військо противника частинами. З 20 тисяч грецьких найманців у полон було взято лише дві тисячі воїнів, яких згодом відправили на каторжні роботи. Таку долю полонених історики пов'язують із ставленням Александра та македонян до греків на службі у персів як до зрадників та зрадників загальноеллінської справи.
Втрати македонян, згідно з античними джерелами, були незначними. Арріан пише про 25 гетайрів, понад 60 вершників і близько 30 фалангітів;[18] Юстин - про дев'ять піхотинців і 120 вершників;[19] Плутарх із відсиланням до Арістобула — про 34 воїнів, з яких дев'ять були піхотинцями. Також під Александром було вбито коня.[20] Втрати персів були незрівнянно більшими. Відповідно до Арріана вони становили тисячу вершників і майже всю піхоту (дві тисячі воїнів якої потрапили у полон);[21] Діодора Сицилійського - більше десяти тисяч піхоти, не менше двох тисяч вершників і більше двадцяти тисяч полонених;[22] Плутарха - двадцять тисяч піхотинців і дві тисячі п'ятсот вершників.[20] Марк Юніан Юстин охарактеризував втрати персів просто як «безліч».[23] Крім кількості персів античні джерела наводять імена багатьох загиблих воєначальників - Ніфат, Петін, Спіфрідат, Мітробузан, Мітрідат, Арбупал, Ресак, Фарнак і Омар. Діодор Сицилійський серед інших «поховав» у битві при Граніку Атизія, якого, згідно з тим самим автором, повторно вбили у 333 році до н. е. Арсит, якого вважали винуватцем поразки, втік, після чого наклав на себе руки.[24][25] М. В. Нечитайлов вважає, що втрати персів не були величезними, а становили лише дев'яту частину всього особового складу. Після короткочасного опору кіннота втекла, після чого загинула, або була взята в полон, вся наймана грецька піхота.
Після втечі з поля бою перської армії лише один загін і не виказував супротиву, і не відступав. Це були найманці-греки, готові здатися за умови, що Александр пообіцяє їм помилування. Однак, кавалерія царя оточила найманців, щоб ніхто не прорвався, і розгніваний полководець першим кинувся на зрадників. Вони були порубані. Ця сутичка призвела до найбільших втрат серед македонців, оскільки битись довелось з людьми, які стояли на смерть. Тих греків, що залишилися живими, Александр закував в кайдани і відправив в рабство в Македонію. Він пояснив, що найманці образили еллінів, б'ючись на стороні варварів. Небезпечному супротивнику — полководцю Мемнону дивом вдалося вислизнути. Битва на річці Гранік закінчилась абсолютною перемогою македонського війська. Героїчна поведінка Александра стала прекрасним прикладом для його людей, які вручили йому після битви вінок за мужність. Втрати з обох сторін були порівняно невеликими: у македонців загинуло 85 вершників (з них 25 гетайрів) і 30 піхотинців, а у персів, не рахуючи винищених грецьких найманців, біля тисячі воїнів. Александр наказав скульпторам виготовити бронзові статуї загиблих бойових товаришів і встановити їх в царському палаці в Македонії.
Після поразки перських сатрапів Лідія (велика область в центрі Малої Азії) і Фригія на Геллеспонті (на північному заході Малої Азії) підкорилися Александру. В них сатрапами було поставлено Асандра, сина Філоти, і Антигона. Міста уздовж узбережжя Егейського моря одне за одним стали відпадати від персів. Опір македонцям надали тільки приморські міста Мілет і Галікарнас, де розгорнулися чергові битви Александра Великого.
- ↑ Welman estimates the Macedonian army to be 17,000 in total.
- ↑ а б Moerbeek, Martijn. The battle of Granicus, 333 BC. Архів оригіналу за 22 березня 2007. Процитовано 7 грудня 2011.
- ↑ а б Welman estimates the Persian army to be 25,000 in total, including 12,000 cavalry and 5,000 Greeks. Fuller (1960) estimates 15,000 in total. Delbrück (1920) estimates as low as 6,000 in total.
- ↑ а б «A History of Greece From the Earliest Period to the Close of the Generation Contemporary with Alexander the Great» By George Grote: Arrian in describing another battle considers that the proportion of twelve to one between wounded and killed is above what could have been expected v 24 8 Riiatow and Kbchly p 27 state that in modern battles the ordinary proportion of wounded to killed is from 8:1 to 10:1. A total number of 115 is given as killed and 10 times of that for the wounded.
- ↑ а б в Арріан Флавій 1.16.45 — 50
- ↑ Devine, 1986, с. 265—267.
- ↑ а б Devine, 1986, с. 265—266.
- ↑ Devine, 1986, с. 266—267.
- ↑ Green, Peter (2013). Alexander of Macedon, 356–323 B.C.: A Historical Biography. University of California Press. с. 82—85. ISBN 9780520954694.
- ↑ а б в Холод, Максим (2018). The Macedonian Expeditionary Corps in Asia Minor (336–335 BC).
- ↑ Devine A. M. (1986). Demythologizing the Battle of the Granicus. с. 272. JSTOR 1088843.
- ↑ Арріан (1962). Похід Александра. Наука. с. I, 16, 1—3, с. 62—63.
- ↑ Шахермайр (1997). Александр Македонський. с. 159—160.
- ↑ Плутарх (1994). Порівняльні життєписи. Наука. с. XVI, 4—5.
- ↑ Квінт Курцій Руф (1993). Історія Александра Македонського. с. VIII, 1, 20, с. 168. ISBN 5-211-02061-8.
- ↑ Арріан, 1962, с. 16, I, 15, 8.
- ↑ Діодор Сицилійський, 2000, XVII, 20, 6—7.
- ↑ Арріан, 1962, с. 64, I, 16, 4.
- ↑ Юстин, 2005, XI, 6, 12.
- ↑ а б Плутарх, 1994, Александр 16, 7.
- ↑ Арріан, 1962, с. 64, I, 16, 2.
- ↑ Діодор Сицилійський, 2000, XVII, 21, 6.
- ↑ Юстин, 2005, XI, 6, 11.
- ↑ Арріан, 1962, с. 64, I, 16, 3.
- ↑ Діодор Сицилійський, 2000, XVII, 21, 3.
- Арріан. Похід Александра / переклад з давньогрецької Сергієнко Марія Юхимівна. Відповідальний редактор Крюгер, Отто Оскарович. — Видавництво Академії наук СРСР, 1962.
- Діодор Сицилійський. Історична бібліотека / Переклад, стаття та коментарі О. П. Цибенко. — Лабірінт, 2000.
- Квінт Курцій Руф. Історія Александра Македонського. З додатком творів Діодора, Юстина, Плутарха про Александра / Відповідальний редактор Вігасін, Олексій Олексійович. — 1993. — ISBN 5-211-02061-8.
- Плутарх. Порівняльні життєписи / Переклад Маркіш, Симон Перецович, обробка перекладу для справжнього перевидання - Аверінцев Сергій Сергійович, переробка коментаря - Гаспаров Михайло Леонович. — 1994.
- Марк Юніан Юстин. Епітома твору Помпея Трога «Historiae Philippicae». — Санкт-Петербурзький державний університет, 2005. — ISBN 5-288-03708-6.
Devine A. M. Demythologizing the Battle of the Granicus. — Phoenix. — Classical Association of Canada, 1986. — Т. 40.
 | |
|---|---|
| Довідкові видання | |
| Нормативний контроль |