Військо Русі

Військо Русі — збройні сили руської держави у IX—XIV ст.

Мініатюра манускрипту XIV століття з болгарських походів руського війська.

Склад

Основою війська князів була постійна дружина які за свою службу діставали бенефіції та земельні лени. Служба була спадковою, починали її з отроків, з часом стаючи гридями і боярами. Служба у княжій дружині надавала можливості для адміністративної та політичної кар'єри. Дружинники були важкоозброєними кінними лицарями. Їх очолював воєвода. Залежно від розмірів і потуги князівства дружина могла мати від кількох десят до сотень воїнів. Більші дружини ділились на «стяги» (корогви). Бойовий знак — стяг, давав орієнтацію на полі бою бійцям одного підрозділу, що при однакових доспіхах було нелегкою справою. З XIII ст. війська удільних князів складалися з дружини та «списів» — дружин васалів. Полк, що складався з 900 «списів», налічував трохи більше 7000 бійців. Через відносно незначну чисельність власної дружини і війська васалів князі під час міжусобиць іноді зверталися до чорних клобуків.

Давньоруський флот був досить різноманітним але кораблі саме військової специфікації не будували — для того використовувались торгові, рибацькі та інші судна, основним типом з котрих, в Х-ХІ ст., була лодія котра з часом набула різних модифікацій: зокрема за часів Ізяслава Мстиславича, під час баталії на Дніпрі супроти Юрія Довгорукого, була змінена на кшталт дромона.

Військова справа в середині та другій половині XIII ст. розвивається на Русі з разючою, для частково спустошеної та розрізаної на частини країни, інтенсивністю.

Зокрема Галицько-Волинська Русь в середині XIII ст. переживає військовий розквіт, що відбилося на складі армії, організації керівництва і озброєнні. Починаючи з 40-х років XIII ст. літописні описи підкреслюють піднесення значення піхоти, яка бере участь в бойових діях на рівних з кіннотою, а іноді й зумовлює підсумок баталії. У війська південно-руських князівств було надано доступ різним соціальним верствам. У полки входили бояри і простолюдини, міщани і смерди. У зв'язку з цим стара дружинна термінологія змінюється професійною, з'являються підрозділи воїв.

Характерна поява нових тактичних прийомів. Так опис битви під Ярославом містив несподівані флангові удари, глибоко проникаючі рейди в розрахунки супротивника. Цей бій є показником нових прийомів боротьби пов'язаних зі зростанням оперативної самостійності тактичної одиниці — полку. У 40-х роках XIII ст. спостерігається масове поширення самострілів та каменеметів. Останні стали знаряддям активного штурму міст і сприяли істотним змінам тактики бойових дій з осади фортець. Виокремлюється артилерія — підрозділи котрі спеціалізуються на обслузі, транспортуванні чи побудові осадних знарядь безпосередньо близ ворожих стін.

Вже у битвах середини XII ст. військо почали поділяти переважно на три частини: великий полк і два крила (полки правої та лівої руки). Пізніше число полків зросло до п'яти: додалися передовий та сторожовий. Керував формуванням старший з присутніх князів. Він же очолював Великий полк. Інші очолювали молодші князі, яким часом давали на допомогу досвідчених воєвод. Долю битви вирішувало рукопашне зіткнення бойових порядків головних сил. При зіткненні битва розпадалась на індивідуальні поєдинки, застосовувалися обходи і охоплення флангів, розривання фронту супротивника зосередженими ударами переважаючих сил.

Озброєння

Основною ударною зброєю ближнього бою тривалий час був спис. До середини XV ст. списоносці складали основу піхоти. Для княжої кінної дружини спис був головною наступальною зброєю. Вони мали металеву ударну частину з 3-4 гранями та дерев'яну ручку, яку звичайно розмальовували в геральдичні барви власника.

Сулиці застосовувались легкою піхотою з початку XIII ст. у якості метальної зброї, а також для ближнього бою. Натомість від початку XIII ст. із застосування відійшла бойова сокира.

Особистою зброєю ближного бою були мечі. В основному застосовувалися прямі мечі з двома лезами довжиною 120 см, руків'я яких захищалося кованим перехрестям, прямим або скошеним в сторону противника. Ці запозичення із Сходу, які Європа прийняла у 1180—1250 рр. після хрестових походів, зустрічаються у синхронних волинських пам'ятках. Через брак якісної сталі завозилися рейнські, верхньодунайські і азіатські мечі. Це була дорога зброя і ще у XVI ст. старі мечі перековували на шаблі.

Скривлені мечі — шаблі першими стали використовувати чорні клобуки, їх довжина 110—119 см, кривизна леза у найбільшій точці згину 4,5-5,5 см при його ширині 4-5 см. Але ні ополченці, ні княжі дружинники до монгольської навали цього виду зброї майже не використовували.

Булави і шестопери примінялися як ударна зброя. Багато оздоблена булава, здається, ще з X—XI ст. була інсігнею князівської влади.

Лук був найпоширенішою стрілецькою зброєю. Дальність стрільби — 200 м, на відстані 50 метрів стріла пробивала броню, скорострільність сягала до 10 пострілів в хвилину. Самостріл був вдосконаленим луком з тятивою і ложем посередині. Впираючись ногою в землю або в стремено, стрілець натягував руками тятиву, зчіпляючи її з зачепом (горіхом). При пострілі гачок (колінчатий ричаг) виходив із заглиблення горіха, останній повертаючись (ранні горіхи не мали стержня осі обертання), визволяв тятиву і зчеплений з нею болт, тобто кований багатогранний наконечник, котрий мав більшу пробивну силу ніж стріла. В Ізяславі на руїнах 1240 р. знайдено древнійший в Європі поясний гачок для натягування самостріла-арбалета. Судячи із численних знахідок арбалетних стріл експедицією М. Ф. Рожка в Урічі, цей вид зброї примінявся і раніше.

З XIII ст. значного поширення здобула метальна артилерія. Станкові каменемети-самостріли (на чотирьох опорах з дерев'яною станиною) могли метати камінь «в підйом людині» (тобто десь бл. 50 кг) і запальні суміші. Ці каменемети зображені на мініатюрі Голіцинського Лицьового зведення XVI ст., яка ілюструє облогу Володимира на Клязьмі монголами. Візантійські і арабські каменемети мали прицільну дальність 80-120 м, китайські — 75-150 м. Для метання більш важких каменів і запалювальної суміші використовувались пороки — механічні парателли. Натяжні каменемети досягали 8 м висоти, важили до 5 т і метали каміння вагою більше 60 кг. Обслуга такого каменемета налічувала 50-250 чол.

Менше застосовувались машини таранного типу, для примінення яких потрібно було подолати рів. При облозі застосовувались і пересувні вежі — гелеполи з площадками для бійців і перекидними містками, введені ще Діонісієм Поліоркетом (337—283 рр.до н. е.) і відомі візантійцям.

Захист

Для захисту голови застосовувались конічно-сферичні шоломи з високими втулками для султанів з пір'я та з нанос-никами або масками для лиця. Вони були кращими за європейські, експортувалися на захід, а у Польщі, Прусії і в Угорщині викликали наслідування місцевих майстрів (800, с.22-24): Кольчуга була запозичена зі сходу через хазар майже одночасно з вікінгами. В Європі її стали масово приміняти лише після хрестових походів. З XIII ст. з'явилися високі стоякі коміри, кольчужні панчохи (нагавиці), збільшилась довжина кольчуги. Вага кольчуги зросла з 5,5-6,5 до 10 кг. Одночасно застосовувались «дощаті броні» — пластинчаті панцирі, в яких пластини при скріпленні находили одна на одну і цим самим подвоювали захист. При цьому, дякуючи випуклості пластин, вони пом'якшували удари. Розвиток цього виду панцирів привів до лусковидного панцира, котрий відрізнявся від пластинчатого однаковими розмірами лусок-пластин (6 x 4-6 см) і способом кріплення до шкіряної або полотняної основи шнурівкою з одного краю і 1-2 шарнірами-заклепками.

Дискусійною, на наш погляд, є версія стосовно запозичення пластинчатих панцирів із західноєвропейських країн, де до цього типу захисного озброєння прийшли через довгу еволюцію панцира римських легіонерів. Нам здається, що у різних краях до цього прийшли своїми шляхами і майже одночасно, негайно запозичуючи у сусідів вдалі конструктивні і технологічні знахідки. Окремі елементи пластинчатих панцирів з'явилися у Київській Русі значно раніше ніж у сусідів. Поножі в Європі зафіксовані вперше бл. 1250 р., тоді як на фресках Кирилівської церкви (XII ст.) є зображення воїна в поножах, а два мідні посріблені наколінники знайдені в похованні чорного клобука поблизу Юр'єва (Білої Церкви). Так само і з наручами-наколотниками, які стали примінятися на Заході тільки з XIV ст. Знайдений на Дівич-горі, на городищі, розрушеному монголами в 1240 р., наруч складався з двох трубчатих, з'єднаних шарнірами, частин, котрі закривалися на руці з допомогою двох ремінців і двох пряжок.

З XIII ст. пережив еволюцію і такий вид захисного озброєння як щит. Щити стали коротшими і легшими, з них зникли умброни і інші металічні частини. В кінноті їх поступово замінили ще менші тарчі.

Посилання

• Александрович В. С. Історія української культури. Том 2 (Українська культура XIII — першої половини XVII століть). Військо і військова організація

Література

• Котляр, М. Ф. Нариси воєнного мистецтва Давньої Русі — К.: «Наш час», 2010. — 280 с.
• Кирпичников А. Н. Военное дело на Руси в XIII—XV вв. — Л.: 1976. — 104 с.
• Войтович, Леонтій (2000). Князівські династії Східної Європи (кінець IX — початок XVI ст.): склад, суспільна і політична роль. // Князі і військо — Львів : Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича — 649 с. ISBN 966-02-1683-1.