Тарас Чубай: Львів потрапив під вплив російсько-хохляцької телевізійно-радійної схеми

- Я бачу, що стається з тими людьми, котрі таки пішли в політику. В людини змінюється світосприйняття, вона раптом починає вірити в те, що щось вирішує. А насправді ж Верховна Рада – це просто закритий клуб, де ділять наші гроші й нічого для нас корисного не роблять.

Про український шоу-бізнес, про співаків, котрі подалися в політику, про саму політичну ситуацію в Україні та про львівське мистецьке середовище розповів у ексклюзивному інтерв’ю ZAXID.NET один з лідерів українського року, творець і фронтмен гурту «Плач Єремії» Тарас Чубай.

- Тарасе, чув, що готуєш новий альбом. По-моєму, такої події вже не було років сім.

- У принципі, так. Ще 2005-го було перевидання альбому «Світло і сповідь», але останній оригінальний диск вийшов 2003 року.

- А можна дізнатися, у чому причина такої тривалої паузи?

- Воно трішки втратило сенс. Ти стараєшся дістати якісь кошти, аби видати альбом, а віддачі практично жодної. Все воно з’являється в Інтернеті, з’являється на піратських дисках. Ми нещодавно побачили в Дніпропетровську чудовий піратський диск під назвою «Зірки української естради», де на mp3 представлені всі наші альбоми, ще й фотографії, стягнуті з Інтернету. Причому з легальною наліпкою, з голограмою. Все нібито справжнє, все це вільно продається. Тож немає жодного шансу повернути гроші, вкладені в альбом.

- Але ти таки зважився на новий диск.

- Просто настільки гостро постала потреба у виході нового альбому. Тому зараз таки щось з’явиться. 

- Є вже якась робоча назва?

- Попередня назва - «Золота трава». Але це за умови, якщо всі пісні будуть на вірші Костя Москальця. Але не відомо, чи буде саме так, бо ми паралельно працюємо й над іншими речами.

- І коли твої шанувальники могли б на нього сподіватися?

- Сам процес записування, я сподіваюся, завершиться восени. А коли видасться – буде видно. Може, восени, може, під зиму…

- Оце вже минуло 20 років відтоді, як «Плач Єремії» вперше виступив перед широкою публікою на фестивалі «Вивих»…

- Ні, перший виступ «Плачів» був ще в межах концертів театру-студії «Не журись» у лютому-березні 1990 року. Це була передвиборча програма, коли ще Чорновола підтримували. Перші концерти були в РОКСі, потім – у Львівській філармонії. Це був наш такий дебют. Ми тоді ще грали без барабанів, у такій камерно-акустичній версії, з віолончеллю. А перший виступ з барабанами відбувся на вечері поезії Віктора Неборака, а в нього уродини 9 травня. І в кінці травня цього ж року ми виступили на «Вивиху». Тоді були виступи на стадіоні. Ми витягнули на сцену арфу. Вона там ледве не згоріла, коли була якась пожежа. Словом, було весело.

- А можна нині говорити, що ще існує група «Плач Єремії»?

- Та можна говорити все, що завгодно. Це така справа (сміється). Ну, ти ж прийшов на репетицію, ми граємо.

- Якщо взяти Тараса Чубая 1990 року й нинішнього, наскільки він змінився у плані ставлення до своєї творчості, наскільки змінилися цілі?

- Тут є такий момент: якщо брати дві різні істоти, то одна, та молода і рання, хотіла стати тією старшою, а тепер навпаки - хочеться грати так, як тоді.

- А чого ж бракує?

- Та нічого не бракує, так і роблю.

- А ти пам’ятаєш, коли відчув той такий момент, як, приміром, Андрій Баль, коли забив гола бразильцям і вигукнув: «Ну я дав!». Коли ти міг собі сказати: «Ну я дав»?

- Такі відчуття виникають на більшості концертів. Ти відчуваєш, що все вдалося, що відбувся максимальний контакт з публікою. От пригадую останній дуже вдалий концерт в Дніпропетровську 21 травня. Ми спершу не знали, чого чекати від тої публіки. У принципі російськомовне місто. А було чудове сприйняття, був драйв. Публіка заводила нас, ми заводили публіку. Тож увесь час було це відчуття: от ми дали! Звучали такі пісня, які публіка не зразу сприймає, складніші речі. Але тут все пішло чудово.

- Останнім часом ти якось випав з медійного простору.

Ну, по-перше я не пхаюся у той медійний простір. Я не люблю давати інтерв’ю, не люблю зустрічатися з журналістами, цей процес мені не дуже близький. Хоча артист нібито має, як на роботу, ходити на інтерв’ю. Але я цього не люблю й, відповідно, рідко роблю.

- Чому?

- Переважно тому, що журналісти в нашій країні – це такі собі малолітні дівчата, котрі не готові до інтерв’ю, нічого про мене не знають, не люблять музики. Вони хочуть лише зробити роботу, заробити за неї грошей, і все. Тобто немає жодного людського контакту зі мною. А потім ще й перекрутять мої слова, таке напишуть, що читаєш і не розумієш, хто це сказав. Тож мені обридло спілкуватися з журналістами.

- Але був час, коли ти досить активно був присутнім у ефірі – під час Помаранчевої революції. Після цього тобі не пропонували піти в політику, стати депутатом, як Славкові Вакарчуку чи Руслані?

- Звичайно, пропозиції якійсь більш-менш розкрученій особі завжди надходять. Мені також надходили такі пропозиції. Але я дуже-дуже далекий від того. Я також бачу, що стається з тими людьми, котрі таки пішли в політику. В людини змінюється світосприйняття, вона раптом починає вірити в те, що щось вирішує. А насправді ж Верховна Рада – це просто закритий клуб, де ділять наші гроші й нічого для нас корисного не роблять. От і все.

- Тим не менше, наскільки я тебе знаю, ти ніколи не був байдужим до політичної ситуації в Україні. Які в тебе виникають рефлексії щодо актуального стану справ?

- Я лише дивуюся, чому немає якихось акцій спротиву? Чому ми так спокійно все це сприймаємо? Зараз реально мали б бути заворушення! Але нічого цього немає і навіть не пахне цим. Всі спокійно, як корови, сприймають це, жують своє сіно. А ті, нагорі, роблять, що хочуть. А їх реально всіх треба на «палю».

- Щоб завершити політичну тему – ще таке запитання. Багато було розмов навколо того, як ти через політику посварився зі своїм колишнім близький другом Кузьмою зі «Скрябіна»…

- Ні, ми не розсварилися. Просто в кожного свої справи. А щодо його колишніх політичних ходів, то він потім дав чітку відповідь у своїх піснях, зокрема про те, що «нас злили в унітаз». І це можна сказати про будь-який політичний табір. Одні підтримували одних, інші – інших, але одні й інші «злили нас в унітаз». Тому й виникає така ситуація, що будь-хто, хто подасться в політку, перестає бути моральною істотою, просто людиною.

- Давай краще про щось оптимістичніше. Ти маєш концертні плани на найближчий час?

- У мене є така давня мрія про турне, схоже на те, як їздив колись театр «Не журись». Тобто, по всіх містечках і селех, де є хоча б якийсь концертний зал, клуб чи щось схоже. Але це повинен працювати цілий ланцюжок. Ті, хто ставлять звук-світло, повинні бути готові до того, що отримають не сталу суму, а залежно від того, скільки людей прийде. Таких концертів має бути 15-20 поспіль. Оце є в мене така ідея. Хочу почати, принаймні, із Західної України, а далі буде видно.

- І це – реально?

- Я знаю, що це реально, бо ми вже таке робили. Просто треба лише наперед всім домовитися, аби ніхто не зажирався, знав, що ми заробимо невеликі, але чесні гроші.

- Наскільки я пам’ятаю, ти завжди працюєш без продюсера. Чому?

- Будь-яка співпраця з продюсером – це завжди спотворення. Виникає зіпсутий телефон між тобою та публікою. На рівні посередника завжди пропадає інформація, починаються якісь маніпуляції з грошима. Загалом у нас ще не створено інституту музичного менеджменту. Якби він був присутній і працював на грамотному рівні, як це є у світі, то можна було б з ним співпрацювати. Він є на рівні попси, на рівні таких різних груп, як «співаючі труси і станики»… Там продюсери – це радше сутенери. Вони працюють, аби підкласти своїх дівчат комусь у ліжко. Нас же досить складно комусь підкласти (сміється).

- Як часто ти приїжджаєш до Львова?

- Останнім часом досить рідко. Останні репетиції «Плачу Єремії» були у селі під Києвом, де я живу.

- Що можеш сказати про львівське музичне середовище?

- У мене є відчуття, що Львів потрапив під вплив такої російсько-хохляцької телевізійно-радійної схеми. Тепер він уже розвивається, як якесь совкове містечко десь під Донецьком. Я маю на увазі, що ми вже перестали бути чимось окремими і незалежним, перестали бути містом, яке може витворити щось своє, не схоже ні на що інше. Хоча я думаю, ще є якесь середовище, десь в андеґраунді. Але, на жаль, мені воно не помітне. У Львові більш-менш щось незалежне й цікаве крутиться лише навколо «Дзиґи» та Марека Іващишина.

- А чи взагалі існувала львівська школа в естрадному мистецтві? Може, це міф?

- Звичайно існувала. Такий феномен був завжди. Просто зараз він трішки розкис і розлізся. Але, може, просто повинен пройти цей період, коли гумус має перегнити, дозріти й тоді щось витвориться.

- А сам ти не впав в апатію, ще відчуваєш приплив творчої енергії?

- Відчуваю себе добре. Лише б діти дали нормально пограти. Бо я ж – молодий багатодітний тато. Незабаром очікую поповнення – третьої дитини. А діти забирають багато часу. Але все одно знаходиш для себе якусь хвилину для праці й починаєш більше цінувати свій вільний час.

- А що ти як батько бажав би для своїх дітей?

- Перш за все хотілося б якісного українського продукту для них. У будь-якому вигляді. Чи це буде телепрограма, чи це буде пісня тощо. На жаль, цього в достатній кількості немає. Моя старша донька якось мене запитала, чому вони по телевізору співають не по-українськи, що це за мова? І в цьому й проблема, що наша Україна дуже неукраїнська.

- А тепер ще й планують скоротити квоту української пісні на радіо. Це серйозно вдарить по вітчизняних виконавцях?

- Справа в тому, що насправді ця квота ніколи й не працювала, ніхто не дотримувався цієї квоти. Це приблизно як закон про куріння, коли заборонили курити в громадських місцях, але всі курять. А тепер і поготів ніхто цих квот не дотримуватиметься. Тож ефір ще більше зросійщиться й стане таким ніяким.

- Давай таки закінчимо розмову на якійсь оптимістичній ноті. Ви щойно грали якусь нову композицію. Що це було таке? Готуєтеся до запису чи концерту?

- Ми зараз записуємося. Тож це більше стосується альбому. Але також готуємося й до майбутніх концертів. Зараз робиться нова річ, яка називається «Матриця» на слова й музику Костя Москальця у серйозній нашій редакції.

- Пам’ятаючи, як ти зробив з пісні Москальця «Завтра прийде до кімнати…» український хіт всіх часів і народів «Вона», то варто сподіватися, що й на «Матрицю» очікує схожа доля?

- Будемо бачити. На концерті в Дніпропетровську фактично відбулася прем’єра цієї пісні.

- І як публіка «схавала»?

- Публіка дуже добре сприйняла цю композицію. Але вони просто все дуже добре сприймали. Видно, дуже довго на нас чекали й нарешті за 20 років дочекалися, що ми завітали до Дніпра. 

Довідка ZAXID.NET 

Тарас Чубай народився у Львові 1970 року в сім’ї поета Грицька Чубая. Навчався у львівській музичній школі ім. С. Крушельницької, закінчив Львівську консерваторію. Ще студентом у 1988-1990 рр. брав участь у виступах театру-студії «Не журись». 1990 року разом з однодумцями, передовсім бас-гітаристом Всеволодом Дячишиним, створив гурт «Плач Єремії», котрий за кілька років зайняв провідні позиції у хіт-парадах української музики. Автор понад 100 пісень, увертюр для симфонічного оркестру. Видав 11 музичних альбомів. Одружений, батько двох (поки що) дітей.