Сонатна форма

Сонатна форма — музична форма, що складається із трьох основних розділів, де в першому розділі (експозиції) протиставляються головна й побічна теми, у другому (розробці) ці теми розвиваються, у третьому (репризі) повторюється експозиція з тональними (і, можливо, іншими) змінами.

Загальні риси

Сонатна форма звичайно є першою частиною сонатної циклічної форми — симфонії, сонати, квартету. Класичний тип сонатної форми сформувався в творчості Й.Гайдна і В.-А. Моцарта, найвищого рівня досягнувши в музиці Л. ван Бетховена. В XX ст. сонатна форма зберегла своє значення і збагатилася новими відкриттями в творчості Д. Шостаковича, Б. Лятошинського, Л. Ревуцького та інших композиторів.

Форма

В узагальненому виді схема форми така (тут і далі в схемах ГП - головна партія, ПП - побічна партія, СП - сполучна партія, ЗП - заключна партія; у квадратних дужках зазначені розділи, які в різних варіантах форми можуть опускатися).

[Вступ]	Експозиція				[Разробка]	Реприза				[Кода]
	ГП	[СП]	ПП	[ЗП]		[ГП]	[СП]	[ПП]	[ЗП]
	T		D			T		T

Експозиція сонатної форми

Експозицією називається початковий розділ форми (не вважаючи вступу, якщо він є). Експозиція складається з головної партії, сполучної (у якій відбувається модуляція), побічної партії в новій тональності і з новим образним наповненням, та заключної партії, що завершує експозицію.

Партіями називаються різні ділянки експозиції, відособлені гармонічно. Так, головна партія витримана в головній тональності, побічна партія - в новій тональності. Потрібно помітити, що партії не тотожні з темами. Партії - це ділянки форми, і в них можуть міститися декілька тем.

Головна партія

перший структурно оформлений розділ сонатної експозиції (і репризи), який є викладом головної теми в основній тональності (часто разом з її розвитком, що відбувається безпосередньо після головної теми).

Сполучна партія

Сполучна партія — Розділ сонатної експозиції або репризи, що поєднує головну партію з побічною, йдучи за викладом основного тематичного матеріалу і готуючи появу побічної.

Побічна партія

Побічна партія - розділ експозиції або репризи сонатної форми, у якому викладена друга основна музична тема. Як правило, побічна партія пишеться в домінантовій тональності, контрастує з головною, має більший обсяг і завершється сильним і яскравим кадансом.

Заключна партія

Функція заключної партії - закріпити досягнуте в експозиції, насамперед у тональному відношенні. Тому для неї характерний заключний тип викладу. Часто має місце багаторазове повторення кадансового обороту або наявність тонічного органного пункту.

Крім того, заключна партія до деякої міри узагальнює весь матеріал експозиції. Тому для тематизму характерне використання елементів попередніх партій, у більшості випадків головної й сполучної, які представлені в різних комбінаціях. Введення нової теми зустрічається рідко, а якщо зустрічається, тема не буває розгорнутої.

Розробка

Розробка - середній розділ сонатної форми, розташований після експозиції і перед репризою. Розробка тонально нестійка частина, в якій розробляються музичні темі експозиції. В розробці використовуються такі прийоми: структурні (поділ теми на фрази, мотиви); звуковисотні (інтервальне розширення, скорочення мотивів, обернення), гармонічне й тональне оновлення; секвенції; ритмічні (збільшення, зменшення); фактурно-темброві (переоркестровка); поліфонічні (імітації) та інші.

Реприза

Реприза - третій великий розділ форми. Реприза знімає або послабляє конфлікт і завершує форму. Це досягається шляхом її тонального об'єднання: реприза починається й закінчується в основній тональності. У цілому вона повторює експозицію, але обов'язковим є перенос побічної партії в головну (або однойменну їй) тональність, набагато рідше в іншу тональність. Завдяки тональній єдності, реприза звичайно менш динамічна, ніж всі інші розділи (хоча можливі виключення).

Кода

Кода - додатковий розділ форми. Її функція - узагальнення матеріалу, висловлення результату, "висновку" усього твору. Наявність коди залежить від жанрових властивостей твору. Вона часто відсутня у камерних ансамблях і сонатах, але майже завжди має місце в симфоніях, що пов'язане з неоднаковим змістовним навантаженням цих жанрів.

У тематичному відношенні кода може бути побудована на одній або декількох темах кожної з партій. Зрідка коду може мати нову тему (частіше у великих творах). Гармонічна будова коди також відрізняється. Вона може бути або абсолютно стійкою, або навпаки, нестійкою (з елементами розробки). У цьому випадку коду починається, як друга розробка, і тільки після деякого розвитку наступає її стійкий, завершальний розділ. Така будова коди порозумівається прагненням композитора максимально наситити форму розвитком (що характерно, наприклад, для Бетховена й Чайковського).

Різновиди сонатної форми

У різних жанрових ситуаціях сонатна форма міняється. Серед них можна виділити дві значні можифікації

• З подвійною експозицією — зустрічається в перших частинах концертів для солюючого інструмента з оркестром. Використалася із другій половині XVIII ст. до приблизно середини XIX століття.

• Сонатина — має сонатну форма без розробки, що застосовується в типових для сонатної форми умовах (наприклад, у других частинах циклу). Для неї характерний малий масштаб і порівняно «легкий» характер.

Історичний нарис

Файл:Beethoven sonata 30 autograph.jpg

Людвіг ван Бетховен. Соната для фортепіано №30, ор. 109 (автограф)

Безпосередні попередники сонатної форми - стародавня сонатна й стародавня концертна форми.

Структура класичної сонатної форми кристалізувалася у творчості Гайдна й композиторів Мангеймської школи. У творчості Моцарта вже спостерігається індивідуалізація кожного конкретного твору. Для Моцарта характерна значна кількість тем (до 6 тем в експозиції), серії доповнень замість заключних партій. Розробки в Моцарта в більшості випадків невеликі і не мають визначального значення.

Творчість Бетховена вважається кульмінацією в історії сонатної форми. Композитори наступної історичної епохи вважали, що Бетховен довів саму ідею сонатної форми до свого абсолюту, і були змушені шукати шляхи відновлення форми, що призводило до руйнування сонатної форми в її чистому виді.

Головним чином пізніші творчі пошуки були пов'язаны із з'єднанням сонатної форми з іншими принципами формоутворення. Іноді це були принципи, протилежні ідеї сонатності - безперервного відновлення й розвитку. Так, Шуберт вніс у сонатну форму пісенний початок, Шуман з'єднав сонатну форму із принципом сюїти. Берліоз з'єднав сонатну форму з літературною програмою. Ліст ішов по шляху об'єднання сонатної форми й сонатно-симфончиеского циклу (див. Одночастно-циклічна форма).

Література

• Юрій Юцевич. Музика: словник-довідник. — Тернопіль, 2003. — 404 с. — ISBN 966-7924-10-6. (html-пошук по словнику, djvu)
• Музыкальная энциклопедия : [в 6 т.] : [рос.] / гл. ред. Ю. В. Келдыш. — М. : Советская энциклопедия : Советский композитор, 1973—1982. — (Энциклопедии. Словари. Справочники). (рос.)
• Бонфельд М.Ш. Анализ музыкальных произведений: Структуры тональной музыки. - Ч. 2. - М.: Владос, 2003. ISBN 5-691-01039-5
• Горюхина Н.А. Эволюция сонатной формы. Киев, 1970.
• Евдокимова Ю. Становление сонатной формы в предклассическую эпоху // Воросы музыкальной формы. Вып. 2. - М.: Музыка, 1972.
• Климовицкий А. Зарождение и развитие сонатной формы в творчестве Д.Скарлатти // Воросы музыкальной формы. Вып. 1. - М.: Музыка, 1966.
• Кюрегян Т. Форма в музыке XVII—XX веков. М., 1998. ISBN 5-89144-068-7
• Мазель Л. Строение музыкальных произведений. М.: «Музыка», 1979.
• Протопопов В.В. Принципы музыкальной формы Бетховена: Сонатно-симфонические циклы Ор. 1-81. - М.: «Музыка», 1970.
• Ручьевская Е.А. Классическая музыкальная форма. - СПб.: «Композитор», 1998. ISBN 5-7379-0049-5
• Тюлин Ю.Н. Музыкальная форма. - Л.: «Музыка», 1974.
• Холопова В. Формы музыкальных произведений. Санкт-Петербург, «Лань», 1999. ISBN 5-8114-0032-2

Посилання

• Підручник форм В. Н. Холопової.(рос.)
• Лекція з курсу «Аналіз форм» на сайті Ars Longa(рос.)
• Бочаров Ю.С. Двухчастная соната: век восемнадцатый
• Бочаров Ю.С Занятные подробности о классической сонатной форме и ее родственниках