ZX Microdrive

ZX Microdrive («мікродрайв») — накопичувач на магнітній стрічці (стример), представлений фірмою Sinclair Research у липні 1983 року для комп'ютерів серії ZX Spectrum. Microdrive було запропоновано як дешевшу альтернативу флоппі-дискам і дисководам, але в підсумку надійність апарату вийшла досить низькою, як і швидкість обміну. Технологія Microdrive пізніше знайшла також заснування у персональних комп'ютерах Sinclair QL і ICL One Per Desk. Мінімальна ємність картриджа магнітної стрічки у Microdrive становила 85 кілобайт.^[1]

Розробка

Вважається^[ким?], що концепцію мікродрайва запропонував Ендрю Ґріллет (англ. Andrew Grillet) на інтерв'ю з Sinclair Research 1974-го року. Ґріллет запропонував «варіант системи Learjet Stereo 8, модифікований для протоколу Kansas City standard і з ємністю 2×64k».^[1] Ґріллет знайшов більш високооплачувану роботу у Xerox Corporation, і ніколи не працював на Sinclair Research. Розробку апаратури ZX Microdrive для Sinclair здійснили інженери Джим Вествуд, Девід Саутворд і Бен Чіз у 1982 році.^[1]

Пристрій

Як і інша продукція Sinclair Research, ZX Microdrive був порівняно дешевим (£ 49,95 на початку) і технологічно інноваційним, але водночас досить обмеженим. Для під'єднання мікродрайва до комп'ютера був потрібен спеціальний блок ZX Interface 1, що також коштував £49,95 (Interface 1 можна було придбати у комплекті з Microdrive за £79,95). Пізніше, у березні 1985 року, було представлено ZX Spectrum Expansion System (початкова ціна £99,95), що складалася з Interface 1, Microdrive, чистого картриджа і кількох записаних картриджів, де містилося таке програмове забезпечення, як текстовий редактор Tasword Two і система керування базою даних Masterfile, ігри від Quicksilva Games Designer і Ant Attack, і ще один англ. introductory cartridge. До Interface 1 можна було під'єднати «ланцюжком» до восьми мікродрайвів.

Технологія

У мікродрайвах використовувалися маленькі (44 × 34 × 8 мм, включно з чохлом) картриджі, що містили 5 метрів магнітної стрічки шириною 1,9 мм, з'єднаної у кільце. У приводі стрічка переміщувалася біля голівки зі швидкістю 76 сантиметрів за секунду, таким чином повністю стрічка промотувалася приблизно за 8 секунд. Новий картридж мав ємність 85 кілобайт (точна ємність залежала від кількості «поганих секторів» і від швидкості двигуна Microdrive під час форматування). Дані передавалися зі швидкістю 15 кілобайт за секунду (тобто 120 кілобіт/c). Якщо свіжий картридж форматувався користувачем кілька разів поспіль, його ємність незначно збільшувалася за рахунок розтягування стрічки.^{[джерело?]}

На жаль, репутація системи була не дуже доброю через проблеми з надійністю.^[2] Після деякого часу стрічка розтягувалася і зрештою записані дані відмовлялися зчитуватися. Так званий «захист від запису» був реалізований чисто програмно, що означало, що за 8 секунд всі дані могли бути знищені програмою (в результаті збою чи навмисне).^{[джерело?]} Картриджі були досить дорогими (спочатку продавалися за ціною £4,95, пізніше по £1,99). Схожа технологія застосовувалася і для інших комп'ютерів (наприклад, Rotronics Wafadrive і stringy floppy).

QL Microdrive

Комп'ютер Sinclair QL з двома внутрішніми мікродрайвами

Мікродрайви також знайшли застосування у новішому комп'ютері Sinclair QL — два приводи було вбудовано всередину корпуса машини. Вони були схожими на ZX Microdrive, але логічний формат запису був іншим, що дозволило записувати до 100 кілобайт на картридж. Механічно приводи і картриджі були однакові, але швидкість протягування стрічки була дещо меншою, а двигун розкручувався плавно (на відміну від «миттєвого» пуску і зупинки двигуна у ZX Microdrive, що дуже негативно впливало на стрічку). Шина Microdrive у Sinclair QL дозволяла під'єднувати до шести зовнішніх приводів, які, втім, ніколи не вироблялися (оригінальний ZX Microdrive теж можна було під'єднати, але потрібні були деякі маніпуляції з кабелем).

Крім QL подвійні внутрішні мікродрайви були також присутні у системі ICL One Per Desk (також називалася Merlin Tonto і Telecom Australia Computerphone). Дані драйви зазнали суттєвого вдосконалення у ICL, мали кращу надійність, але не були сумісними ні з ZX, ні з QL мікродрайвами.

Див.також

Stringy floppy — схожа система для комп'ютерів TRS-80

Джерела

↑ ^а ^б ^в Smith, Tony (13 березня 2013). Infinite loop: the Sinclair ZX Microdrive story. The Register. Архів оригіналу за 3 липня 2018. Процитовано 11 липня 2018.
↑ "Microdrive — 1983". Planet Sinclair. Архів оригіналу за 25 квітня 2012. Процитовано 25 грудня 2018.

Посилання

Вікісховище має мультимедійні дані за темою: ZX Microdrive

ZX Microdrive information [Архівовано 2 липня 2013 у Wayback Machine.] — at Planet Sinclair
Sinclair User, April 1985, News section

[reg-1] а ^б ^в Smith, Tony (13 березня 2013). Infinite loop: the Sinclair ZX Microdrive story. The Register. Архів оригіналу за 3 липня 2018. Процитовано 11 липня 2018.

[2] "Microdrive — 1983". Planet Sinclair. Архів оригіналу за 25 квітня 2012. Процитовано 25 грудня 2018.

[1]

[2]