Сіверяни
Сіверя́ни (д.-рус. сѣверѧне, сѣверо, сѣверъ, сѣверы[1]) — союз східнослов'янських племен, які жили в басейні річки Десни та над течіями річок Сейму, Сули, Псла і Ворскли[2]. Локалізовані на лівому березі Дніпра в нинішній Чернігівщині, Сумщині й Полтавщині, Брянщині та Курщині. На правому березі Десни вони мешкали до річки Снов, а далі вже були землі радимичів.
| Сіверяни | |
|---|---|
 | |
| Ареал | Україна, Росія |
| Раса | європеоїдна |
| Входить до | східні слов’яни |
| Мова | Давньоруська мова: говори Чернігово-Сіверщини |
| Релігія | Язичництво, Православ'я |
| Згас | 1024 р. |
Головні міста сіверян: Чернігів[2], Новгород-Сіверський[2], Брянськ[2], Стародуб[2], Глухів, Путивль[2], Курськ[2], Рильськ, Любеч[2], Переяслав. З заходу сіверяни межували з полянами і дреговичами, з півночі з радимичами, кривичами і в'ятичами[2], на півдні з уличами.
Етимологія
ред.«Повість временних літ» зафіксувала не один, а кілька споріднених етнонімів: «сѣверъ», «сѣверо», «сѣверы», «сѣверѧне»; останній найчастіше використовувався у фаховій літературі та був загальновизнаним наприкінці 1990-х-2000-х.
Згідно версії В. Седова формування історичних сіверян відбулося в процесі взаємодії прийшлого ранньослов'янського населення з автохтонами Дніпровського Лівобережжя — балто- й іраномовними племенами. В зв'язку з цим виникла гіпотеза, що спочатку назву «сѣверъ» мала локальна група населення, яка згодом була асимільована слов'янами, котрі перейняли й вихідний етнонім. Їй суперечить той факт, що етнонім «сѣверъ» відомий і на нижньому Дунаї, в Мезії. Місто Севеж (нім. Siewierz) столиця Севежського князівства відоме в СілезіЇ. Окрім того, в топонімії Польщі представлені Siewiersk, Siewierska Góra, Małe/Wielkie Siewieruszki. У сучасній лінгвістиці вважається що термін «сѣверъ», як і низка інших племінних назв «Повісті временних літ» («поля», «дерева» тощо), є одним з найбільш архаїчних слов'янських етнонімів, котрі сформувались у період, що передував розпаду праслов'янської спільноти (VI ст. н. е.) та початку міграцій представників окремих груп слов'янства[1].
Історія
ред.
Згідно літопису локалізуються «по Десне и по Семи, по Суле»[3]. Це підтверджується даними археології: окреслена область в основному збігається з ареалом роменської культури (VIII—XII ст.), слов'янська атрибуція якої не викликає сумнівів у фахівців.
Під час слов'янської колонізації розселялися із заходу на схід, через Понемання, потім Подвіння, ймовірно, разом з кривичами, досягли верхів'їв Двіни, Волги, Дніпра, звідти вийшли на постійний притулок на Десні, Сеймі, Сулі.
У IX ст.-на поч. X ст платили данину хозарам[2], від 884 східна частина керувалася з Києва: «иде Олегъ на сѣверяне, и побѣди сѣверяны, и възложи на нь дань легьку»[4]. 907 року, за князя Олега (882–912 рр.), були повністю приєднані до Київської Русі[2]. У IX — поч. X ст. брали участь у поході на греків[2].
Княжий стіл на цих землях виник опісля конфлікту між синами Володимира Святославича — Ярославом, який князював у Києві, й Мстиславом Тмутороканським, котрий 1024 р. захопив Чернігів і переміг брата в битві під Лиственом[4][1].
Опісля 1024 р. назва «сіверяни» зникає з історичних джерел[2]; вони влилися до складу українського і російського народу , однак залишилася назва Сіверського князівства[2].
Востаннє сіверяни згадуються літописом під таким племінним ім'ям у 1183 році.
У джерелах XVI—XVII ст. в басейні р. Сейму згадується етнографічна група севрюків, яких дехто вважає безпосередніми нащадками сіверян VIII-ХІІ ст. Від цього ж етноніму походять деякі географічні назви Лівобережної України: Сіверія, Новгород-Сіверський, Сіверський Донець, Сіверська земля, Сіверщина тощо.
Археологія
ред.Археологи вирізняють їхні кургани за спіралеподібними скроневими кільцями. Разом з тим, вони багато в чому нагадують поховання Правобережжя Дніпра (простота костюму, півтораобертові перстеневі кільця). Археологічним відповідником сіверян є волинцівська з черняхівською культурою[5][6], роменська археологічні культури лісостепового Лівобережжя Дніпра VIII-ХІІ ст.. Певний вплив на сіверян справила алано-болгарська салтово-маяцька культура басейну Сіверського Дінця (історичні хозари).
Суспільство
ред.Головним заняттям сіверян було хліборобство, скотарство, мисливство і рибальство[2].
Примітки
ред.- ↑ а б в Русина, 1998, с. 30-35.
- ↑ а б в г д е ж и к л м н п р с стор. 2824, том 8, «Енциклопедія українознавства» / Гол. ред. В. Кубійович. — м. Париж, Нью-Йорк: вид. «Молоде життя»-«НТШ»; 2000 р. ISBN 966-7155-02-1
- ↑ …сѣдоша по Деснѣ и по Семи по Сулѣ и нарекоша Сѣверъ
- ↑ а б Котляр, 2013, с. 237, 250.
- ↑ (рос.) Седов В. В., Русский каганат IX века // «Отечественная история[ru]» № 4, 1998. — С.12.
- ↑ Наконечний Є. П., «Украдене ім'я. Чому русини стали українцями» / Передмова Я. Дашкевича.— 3-є, доп. і випр. вид. — Львів, 2001. — 400 с. ISBN 966–02–1895–8
Джерела та література
ред.- Плахонін А.Г. Сіверяни // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2012. — Т. 9 : Прил — С. — С. 572. — ISBN 978-966-00-1290-5.
- Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж — Нью-Йорк : Молоде життя, 1955—1995. — ISBN 5-7707-4049-3.
- «Літопис Руський», м. Київ, вид. «Дніпро», 1989 р., 591 с. — ISBN 5-308-00052-2
- Стецюк Валентин. «Дослідження передісторичних етногенетичних процесів у Східній Європі». Розділ IX. Східні слов'яни.
- Русина, Олена (1998). «Сіверська земля у складі Великого князівства Литовського» К., 1998. — 244 с. ISBN 966-02-0737-7.
- Горленко В. П. Литвини півночі України — ймовірний уламок нащадків племені літописних сіверян
- Голубовський П. В. Сиверцы — Сивер — Северяне (рос.)
- Котляр, Микола (2013). Удельная раздробленность Руси – К.: Институт истории Украины, 2013. – 270 с.
Посилання
ред.- Сіверяни // Універсальний словник-енциклопедія. — 4-те вид. — К. : Тека, 2006.