Вікіпедія

Постхардкор

музичний стиль
(Перенаправлено з Пост-хардкор)

Постхардкор — музичний жанр панк-музики, який розвинувся з хардкор-панку, який своєю чергою є відгалуженням ширшого панк-рок руху. Як і постпанк, постхардкор — термін для широкого кола гуртів, що прийшли з хардкор-панк сцени, і черпали натхнення з хардкор панку, але проявляли значно більшу експресію.

Постхардкор
Стилістичні походження
Походження
початок 1980-х, США
Типові інструменти
Похідні жанриметалкор, мелодійний хардкор, емо

Цей жанр є сумішшю хардкору, і альтернативного року

Спенсер Чамберлейн — скрим-вокаліст Underoath

Жанр сформувався в середині-кінці 1980-х років з появою релізів на Середньому Заході США. У їх числі групи на SST Records, і групи з Вашингтона, такі як Fugazi, а також трохи відрізняються за звучанням, такі гурти як Big Black і Jawbox, що ближче до нойз-рокового коріння постхардкору. Сучасний постхардкор в особі гуртів типу Silverstein, A Skylit Drive, Alesana, Enter Shikari, Adept, Hopes Die Last, Underoath Asking Alexandria, A Day to Remember, Emery, Woe Is Me, Abandon All Ships і подібних являють собою нове покоління постхардкору.

Історія

ред.

Витоки (1980-ті)

ред.

Такі гурти як Saccharine Trust,[1] Naked Raygun,[2][3][4] та The Effigies,[4] які були активні на початку 1980-х, вважаються попередниками жанру постхардкор. Чиказький гурт Naked Raygun, утворений у 1981 році, вважається гуртом, який поєднав впливи постпанкових гуртів Wire і Gang of Four з хардкор-панком,[5] а автор Стівен Блаш відзначає використання гуртом «непрямої лірики та суворих пост-панкових мелодій».[6] Аналогічно, The Effigies, які також походили з чиказької сцени, випускали музику під впливом хардкору Minor Threat та британського постпанку таких гуртів, як The Stranglers, Killing Joke та The Ruts.[4].

На початку та в середині 1980-х років бажання експериментувати з основним шаблоном хардкору поширилося на багатьох музикантів, які були пов'язані з жанром або мали в ньому міцне коріння[7]. Багато з цих гуртів також черпали натхнення з нойз-рокової сцени 1980-х років, яку започаткував гурт Sonic Youth.[8] Деякі гурти, підписані на незалежному лейблі Homestead Records, зокрема Squirrel Bait[9] (а також пов'язані з Девідом Граббсом гурти Bastro і Bitch Magnet[10]) і Big Black Стіва Альбіні (як і його наступні проєкти Rapeman[3] і Shellac[3][11]), також асоціюються з постхардкором.[8][4] Big Black, в якому також брав участь колишній гітарист Naked Raygun Сантьяго Дуранго,[12] прославився суворою DIY-етикою,[8] пов'язаною з такими практиками, як оплата власних записів, бронювання власних концертів, управління власним менеджментом і рекламою, і залишаючись «вперто незалежними в той час, коли багато незалежних гуртів з нетерпінням тягнулися до мейджор-лейбла».[12] Музика гурту, що пронизана використанням драм-машини, також розглядалася як така, що вплинула на індастріал-рок,[12] в той час як Blush також описав проєкт, очолюваний Альбіні, як «сповнену страху відповідь на жорсткий англійський постпанк Gang of Four».[6] Після випуску синглу «Il Duce» і між виходом двох повноформатних студійних альбомів Big Black покинули Homestead і перейшли на лейбл Touch and Go Records,[12] який пізніше перевидасть не тільки всю їхню дискографію, але й відповідатиме за випуск повного зібрання творів Scratch Acid, гурту з Остіна, штат Техас, який описують як постхардкор,[13] який, за словами Стівена Томаса Ерлевіна, «заклала основу для багатьох спотворених, грайндових альтернативних панк-рокерів 90-х років».[13]

На думку Райана Купера з About.com та автора Дойла Гріна, хардкор-панк-гурт 1980-х Black Flag є одним з піонерів постхардкору через експериментальний стиль, який гурт почав грати пізніше у 1980-х.[14] Постхардкор-гурти Minutemen[15] та Hüsker Dü[16][17] є видатними постхардкор-гуртами 1980-х років. Альбом Hüsker Dü 1984 року Zen Arcade став їхнім критичним проривом.[18] Коли альбом Zen Arcade був вперше випущений, він отримав позитивні відгуки від Нью-Йорк таймс[19] та Rolling Stone.[20] За межами Сполучених Штатів постхардкор сформувався у творчості канадського гурту Nomeansno,[21] пов'язаного з Джелло Біафра та його незалежним лейблом Alternative Tentacles, що існував з 1979 року. Журнал Dusted відзначив, що реліз гурту 1989 року Wrong був «одним з найагресивніших і найпотужніших опусів постхардкору, які коли-небудь були створені»[22].

Вашингтонська сцена

ред.

Протягом 1984 та 1985 років на сцені Вашингтонського «хардкору»[23] з'явився новий рух.[24] Цей рух очолили гурти, пов'язані з незалежним лейблом Dischord Records, який на початку 1980-х був домівкою для таких знакових хардкор-гуртів, як Minor Threat, State of Alert, Void та Government Issue.[25][26] Згідно з веб-сайтом Dischord: «Насильство і нігілізм, які стали ототожнюватися з панк-роком, в основному завдяки засобам масової інформації, почали поширюватися в окрузі Колумбія, і багато старших панків раптом відчули відразу і розчарування від своєї місцевої сцени»,[24] що призвело до «часу переосмислення».[24] Коли The Faith випустили мініальбом Subject to Change у 1983 році, це стало відправною точкою суттєвих змін у звучанні хардкор-панку та панк-музики в цілому в окрузі Колумбія[27]. У ці роки почала формуватися нова хвиля гуртів, серед яких були Rites of Spring (в якій грав колишній гітарист The Faith Едді Дженні), Lunchmeat (пізніше стали Soulside), Gray Matter, Mission Impossible, Dag Nasty і Embrace,[27][28][29] в останньому з яких грав колишній вокаліст Minor Threat і співзасновник Dischord Ян Маккей та колишні учасники The Faith. Відтоді цей рух став широко відомим як «Революційне літо».[24][30] Rites of Spring описують як гурт, який «не просто очолив зміни»,[24] кинувши виклик «мачо, які стали настільки поширеним на панк-сцені на той момент», і «що більш важливо», кинувши виклик «музичним та стилістичним правилам».[24] Журналіст Стів Г'юї пише, що хоча гурт «відійшов від типово зовнішніх проблем хардкору того часу — а саме, соціального і політичного інакомислення — їхня музична атака була не менш пронизливою, і насправді набагато складнішою і нюансованішою, ніж середньостатистичний триакордовий спід-блюз»,[31] звук, який, за словами Г'юї, намітив «новий напрямок для хардкору, заснований на інноваціях», принесених альбомом «Zen Arcade» гурту Hüsker Dü.[31] Інші гурти сприймалися як такі, що черпають натхнення в таких жанрах, як фанк (як у випадку з Beefeater)[32] та поп-музиці 1960-х років (як, наприклад, Gray Matter)[33].

За словами Еріка Граббса, новий звук отримав кілька неофіційних назв, зокрема «постхардкор» і «емо-кор»[34]. Остання, згадана в скейтбординговому журналі Thrasher, використовувалась в дискусіях по всьому округу Колумбія.[34] Хоча деякі з цих гуртів вважаються одними з засновників емо,[35][36] а Rites of Spring іноді називають першими або одними з перших емо-гуртів,[8][31] музиканти, такі як колишній фронтмен гурту Гай Піччотто та сам МакКей, висловлювалися проти використання цього терміну.[37][38][39] У сусідньому штаті Меріленд також з'являються подібні гурти, які зараз класифікуються як постхардкор, серед них Moss Icon та The Hated.[36][40] Музика першого гурту містила, за словами Стіва Г'юї, «мінливу динаміку, дзвінкі гітарні арпеджіо та кричущі кульмінації вокалу»,[41] які, незважаючи на нетривалу історію гурту, мали вплив на пізніших музикантів.[41] Цей гурт також вважається одним з перших емо-гуртів[41].

 
Fugazi during their last pre-hiatus tour, 2002. The band's influence was summarized by reviewer Andy Kellman with the following statement: "To many, Fugazi meant as much to them as Bob Dylan did to their parents."[42]

У другій половині 1980-х років у Вашингтоні утворилося кілька гуртів, серед яких були Shudder to Think, Jawbox, The Nation of Ulysses і Fugazi, а також балтиморський Lungfish.[28] Маккей описав цей період як найзавантаженішим для лейбл Dischord Records.[28] Більшість з цих гуртів, разом з більш ранніми, увійшли до збірки 1989 року State of the Union,[43] реліз, який задокументував нове звучання панк-сцени Вашингтону кінця 1980-х.[44] Fugazi здобули «надзвичайно відданих і численних прихильників по всьому світу»,[42] а рецензент Енді Келлман так підсумував вплив гурту: «Для багатьох Fugazi означав стільки ж, скільки Боб Ділан для їхніх батьків»[42]. Також було відзначено, що «постійно еволюціонуюче» звучання гурту сигналізувало про більш експериментальний поворот у хардкорі, який проклав шлях до пізніших релізів Dischord.[26] Гурт, до складу якого входили Маккей, Піччотто і колишній барабанщик Rites of Spring Брендан Канті, а також басист Джо Леллі, випустив у 1989 році 13 Songs, збірку попередніх мініальбомів: однойменного і Margin Walker, який зараз вважається знаковим альбомом.[45] Дебютний студійний альбом гурту, Repeater 1990 року, також «загалом» вважається класикою.[42] Гурт також отримав визнання за свою активність, недорогі концерти та компакт-диски, а також за опір мейнстрімовим ЗМІ.[42] З іншого боку, на Jawbox вплинули «традиції процвітаючої сцени Чикаго початку 80-х»,[46] в той час як Nation of Ulysses «найбільше запам'яталися тим, що перейняли войовничу революційну риторику MC5», включивши в неї «елементи R&B (у фірмовому стилі MC5) і аванхардного джазу» в поєднанні з «захоплюючими, вибуховими живими виступами», і стали натхненням для «нової хвилі гуртів як на місцевому, так і на міжнародному рівні».[47]

Виконавці постхардкору

ред.

Постхардкор в Україні

ред.

Крабкор

ред.

Крабкор - новий жартівливий піджанр постхардкор музики, що виник у 2009 році завдяки старанням гурту "Attack Attack!", де у першому відеокліпі гурту гітарист рухався як краб. Також відомими виконавцями крабкору є гурти: Forget My Silence, Upon This Dawning, Suicide Silence, The Korea.[джерело?]

Примітки

ред.
  1. ↑ Robbins, Ira; Sprague, David. Saccharine Trust. Trousser Press. Процитовано 18 березня 2011. Too early to be post-hardcore but too uncommon for any simple classification, this Southern California quartet doesn't try to create a blizzard of noise — they go at it more artfully, but with equally ear-wrenching results. [...]
  2. ↑ Naked Raygun. AllMusic. Процитовано 18 березня 2011.
  3. ↑ а б в Explore: Post-Hardcore (Top Artists). AllMusic. Архів оригіналу за 9 грудня 2010. Процитовано 18 березня 2011.
  4. ↑ а б в г Huey, Steve. Effigies – Biography. AllMusic. Процитовано 12 травня 2011.
  5. ↑ Prato, Greg. Naked Raygun – Biography. AllMusic. Процитовано 18 березня 2011.
  6. ↑ а б Blush, Steven. American Hardcore: A Tribal History. Feral House: 2001. p. 222.
  7. ↑ Explore: Post-Hardcore. AllMusic. Архів оригіналу за 5 травня 2011. Процитовано 18 березня 2011.
  8. ↑ а б в г Terich, Jeff (24 квітня 2007). The 90-Minute Guide: Post-Hardcore. Treblezine. Архів оригіналу за 17 липня 2011. Процитовано 20 березня 2011.
  9. ↑ Huey, Steve. Squirrel Bait – Biography. AllMusic. Процитовано 19 березня 2011.
  10. ↑ Huey, Steve. Bitch Magnet – Biography. AllMusic. Процитовано 19 березня 2011.
  11. ↑ Marticorena, Jorge (16 жовтня 2008). Shellac: No Free Lunch, Still. The Skinny. Процитовано 21 березня 2011.
  12. ↑ а б в г Deming, Mark. Big Black – Biography. AllMusic. Процитовано 19 березня 2011.
  13. ↑ а б Erlewine, Stephen Thomas. Scratch Acid – Biography. AllMusic. Процитовано 19 березня 2011.
  14. ↑ Greene, Doyle (10 березня 2014). The Rock Cover Song: Culture, History, Politics. MacFarland & Company. с. 43—44. ISBN 978-0-7864-7809-5.
  15. ↑ Hoskyns, Barney (2009). Waiting for the Sun: A Rock 'n' Roll History of Los Angeles. Hal Leonard Corporation. с. 326. ISBN 978-0-87930-943-5.
  16. ↑ Tamarkin, Jeff (3 травня 1986). Talent in Action. Billboard. Т. 98, № 18. с. 23. ISSN 0006-2510.
  17. ↑ Grant Hart: Life After Husker Du. NPR. 17 лютого 2010. Процитовано 17 серпня 2018.
  18. ↑ Erlewine, Stephen Thomas. Hüsker Dü | Biography & History. AllMusic. Процитовано 17 серпня 2018.
  19. ↑ Palmer, Robert (23 вересня 1984). New Rock From The Suburbs. The New York Times. Процитовано 17 серпня 2018.
  20. ↑ Fricke, David (14 лютого 1985). Hüsker Dü: Zen Arcade / Minutemen: Double Nickels on the Dime. Rolling Stone. № 441. Архів оригіналу за 1 жовтня 2007. Процитовано 17 серпня 2018.
  21. ↑ Gold, Jonathan (1996). Spins: Platter Du Jour – 7 – NOFX – Heavy Petting Zoo. Spin. Т. 12, № 1. с. 113. Процитовано 27 березня 2011.
  22. ↑ Mosurock, Doug (3 серпня 2006). Nomeansno – All Roads Lead to Ausfahrt. Dusted. Архів оригіналу за 26 лютого 2011. Процитовано 27 березня 2011.
  23. ↑ Grubbs, p. 14
  24. ↑ а б в г д е Rites of Spring. Dischord Records. Процитовано 19 березня 2011.
  25. ↑ MacKaye, Ian (November 1999). Dischord History. Dischord Records. с. 1. Процитовано 19 березня 2011.
  26. ↑ а б McElligatt, Colin (1 вересня 2003). Dischord Records – Label Profile. Stylus Magazine. Архів оригіналу за 21 серпня 2018. Процитовано 6 квітня 2011.
  27. ↑ а б Subject to Change 12" EP. Kill from the Heart. Архів оригіналу за 17 грудня 2014. Процитовано 11 серпня 2012.
  28. ↑ а б в MacKaye. Dischord History. с. 2. Процитовано 19 березня 2011.
  29. ↑ Faith Subject to Change and First Demo. Drowned in Sound. 26 вересня 2011. Архів оригіналу за 17 грудня 2011. Процитовано 11 серпня 2012.
  30. ↑ Grubbs, p. 22. "After hearing the phrase 'revolution summer' at the Neighborhood Planning Council, Dischord employee Amy Pickering had an idea. [...] With the idea of celebrating a new scene's birth, she sent out anonymous letters stating that Revolution Summer was coming and people should be ready. The summer of '85 was indeed that."
  31. ↑ а б в Huey, Steve. Rites of Spring – Biography. AllMusic. Процитовано 19 березня 2011.
  32. ↑ Raggett, Ned. Plays for Lovers – Beefeater – Review. AllMusic. Процитовано 19 березня 2011. Drawing from funk as much as punk, Beefeater cooks up a groovy combination on their debut album.
  33. ↑ Foster, Patrick. Gray Matter – Biography. AllMusic. Процитовано 19 березня 2011. The recordings, which revealed the influence of early-D.C. punk ('Gray Matter', 'Caffeine Blues'), also warned about the dangers of punk nostalgia ('Retrospect') and featured a surprising cover of the Beatles' 'I Am the Walrus' was the first hint of the band's strong pop streak.
  34. ↑ а б Grubbs, p. 27
  35. ↑ Explore: Emo. AllMusic. Архів оригіналу за 17 жовтня 2010. Процитовано 19 березня 2011.
  36. ↑ а б Capper, Andy. This is UKHC, Not LA. Vice. Архів оригіналу за 5 січня 2013. Процитовано 20 березня 2011.
  37. ↑ Prindle, Mark (2003). Guy Picciotto interview. Markprindle.com. Процитовано 19 березня 2011. Well, first of all, I don't recognize that attribution. I've never recognized 'emo' as a genre of music. I always thought it was the most retarded term ever. I know there is this generic commonplace that every band that gets labeled with that term hates it. They feel scandalized by it. But honestly, I just thought that all the bands I played in were punk rock bands. The reason I think it's so stupid is that – what, like the Bad Brains weren't emotional? What – they were robots or something? It just doesn't make any sense to me.
  38. ↑ Grubbs, p. 27–28
  39. ↑ Cogan, Brian (2008). The Encyclopedia of Punk. Sterling. с. 97. ISBN 978-1-4027-5960-4.
  40. ↑ Butler, Blake. The Convocation Of... - Biography. AllMusic. Процитовано 20 березня 2011.
  41. ↑ а б в Huey, Steve. Moss Icon – Biography. AllMusic. Процитовано 20 березня 2011.
  42. ↑ а б в г д Kellman, Andy. Fugazi – Biography. AllMusic. Процитовано 20 березня 2011.
  43. ↑ Various Artists – State of the Union. Dischord Records. Процитовано 20 березня 2011.
  44. ↑ Bregman, Adam. State of the Union: D.C. Benefit Compilation – Various Artists – Review. AllMusic. Процитовано 20 березня 2011.
  45. ↑ Kellman, Andy. 13 Songs – Fugazi – Review. AllMusic. Процитовано 20 березня 2011.
  46. ↑ Kellman, Andy. Jawbox – Biography. AllMusic. Процитовано 20 березня 2011.
  47. ↑ Huey, Steve. The Nation of Ulysses. AllMusic. Процитовано 20 березня 2011.

Література

ред.
  • Andersen, Mark and Mark Jenkins (2003). Dance of Days: Two Decades of Punk in the Nation's Capital. Akashic Books. ISBN 1-888451-44-0 (англ.)
  • Azzerad, Michael (2002). Our Band Could Be Your Life: Scenes from the American Indie Underground 1981–1991. Back Bay Books. ISBN 0-316-78753-1 (англ.)
  • Grubbs, Eric (2008). POST: A Look at the Influence of Post-Hardcore-1985-2007. iUniverse, Inc. ISBN 0-595-51835-4 (англ.)
  • Reynolds, Simon. "The Blasting Concept: Progressive Punk from SST Records to Mission of Burma. Rip It Up and Start Again: Post-punk 1978-84. London: Faber and Faber, Ltd., 2005. (англ.)
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Постхардкор&oldid=43697832