Мацейко Григорій
Григорій Мацейко, (псевдонім «Ґонта») (нар. 7 серпня 1913, селище Щирець, Львівський район, Львівська область — пом. 11 серпня 1966, м. Ланус, Аргентина) — член Організації українських націоналістів, виконавець замаху на міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Перацького.
| Григорій Мацейко | |
|---|---|
 | |
| Загальна інформація | |
| Народження | 7 серпня 1913 селище Щирець, тепер Львівський район Львівської області |
| Смерть | 11 серпня 1966 (53 роки) м. Ланус,  Аргентина |
| Псевдо | «Ґонта», «Петро Книш», «Володимир Ольшанський» |
| Військова служба | |
| Війни / битви | Убивство Броніслава Перацького |
Життєпис
ред.
Народився у містечку Щирці, Львівщина. Був членом спортивного товариства «Луг», гімнастом.
У 1929 році став членом ОУН.
У 1931 році несвідомо допоміг польській поліції піймати члена ОУН Івана Мицика, який того ж року з доручення організації зліквідував на вулиці провокатора і секретного співробітника польської поліції. Мацейко думав, що це втікає звичайний злочинець і загородив йому дорогу. Щоби себе реабілітувати він добровільно зголосився виконати будь-яку роботу з доручення Крайової Екзекутиви ОУН, керівником якої в ті роки був Степан Бандера[1].
Арештовувався польською поліцією у 1933 році. Відомий завдяки вбивству міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Перацького, здійсненого 15 червня 1934 року. Після замаху на Перацького втік з Галичини[2], був переправлений спочатку до Чехословаччини, згодом до Аргентини.
Був одружений. Після розлучення поліція дізналась, ким насправді є "Петро Книш". Мусив переховуватися і міняти помешкання.
Мацейко працював у Сан-Ніколас Саміс біля Розаріо в Чако в майстернях на металургійних підприємствах, на виготовленні бляхи та різних речей. Г. Мацейко проживав під литовським ім'ям та прізвищем – Pedro Ovilavičius. Пізніше він мешкав у містечку Ланус біля Буенос-Айреса[3]. Похований 15 серпня 1966 р. на місцевому цвинтарі у Ланусі.
16 грудня 1972 р. його останки були перенесені до спеціально побудованого громадським Комітетом охорони могили Г. Мацейка гробівця[4]. На могилі покійного було споруджено мармуровий пам'ятник з портретом, що його профінансувало членство ОУН в Аргентині[3][5].
Координати поховання — -34.731350°, -58.375317° [Архівовано 1 травня 2022 у Wayback Machine.][3].
Резонанс убивства
ред.За фактом убивства Б. Перацького було порушено кримінальну справу та затримано 12 підозрюваних членів ОУН, серед яких опинилися Степан Бандера (крайовий провідник ОУН) та Богдан Підгайний (псевдо Бик; другий, після Шухевича, бойовий референт Крайової Екзекутиви ОУН), яких було заарештовано за два дні до вбивства при спробі перетнути польсько-чеський кордон. Слідству, яке тягнулося півтора року, значно посприяло викриття «Архіву Сеника»[6] у 1934 році. Закінчилася справа двомісячним Варшавським процесом 1935—1936, який мав міжнародний резонанс. Як і в інших своїх судових процесах, ОУН використала всеосяжне висвітлення Варшавського процесу в польській і міжнародній пресі для власної пропаганди та інформування громадськості щодо своєї діяльності.
Невдовзі по завершенню Варшавського процесу усі 12 його підсудних, разом з іншими 15 членами ОУН, стали звинувачуваними у новому процесі, який було відкрито у Львові з приводу вбивства педагога Івана Бабія та студента Якова Бачинського. Як показала експертиза, Броніслав Перацький та останні дві жертви ОУН були застрелені з одного револьвера, який Григорій Мацейко, втікаючи, віддав бойовій референтурі ОУН у Львові. Приводом до страти Івана Бабія стали його заклики до молоді співпрацювати з польською поліцією, а Яків Бачинський був агентом цієї поліції. (На суді Степан Бандера відмовився свідчити про те, як це було викрито ОУН заради безпеки організації). За результатами двох процесів Степана Бандеру було засуджено до двох довічних ув'язнень; Микола Лебідь, Ярослав Карпинець, Микола Климишин, Богдан Підгайний та Роман Мигаль — отримали по довічному ув'язненню. Інші підсудні отримали менш жорсткі вироки.
Вшанування пам'яті
ред.10 грудня 2015 року у місті Конотопі з'явилася вулиця Григорія Мацейка.
Примітки
ред.- ↑ Свобода (PDF). 15 вересня 1966 р. Архів оригіналу (PDF) за 8 листопада 2018.
- ↑ Убивство Броніслава Пєрацького: міфи, версії і наслідки [Архівовано 19 червня 2014 у Wayback Machine.] // Олеся Ісаюк, «Дзеркало тижня. Україна», 13 червня, 18:35
- ↑ а б в Парнікоза, Іван. Початки української громади в Буенос-Айресі. Прадідівська слава. Українські пам’ятки (українська) . Микола Жарких. Архів оригіналу за 2 лютого 2022. Процитовано 01.05.2022.
- ↑ Свобода (PDF). 4 жовтня 1972 р. Архів оригіналу (PDF) за 8 листопада 2018.
- ↑ газета "Свобода" (PDF). 8 серпня 1967 р. Архів оригіналу (PDF) за 6 березня 2019.
- ↑ Федько В. ОУН: Люди і руїни. 1927-2017. Ч. II. «Архів Сеника» свідчить проти ОУН)
Джерела та література
ред.- К. Є. Науменко. Мацейко Григорій [Архівовано 14 квітня 2016 у Wayback Machine.] // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2009. — Т. 6 : Ла — Мі. — С. 562. — ISBN 978-966-00-1028-1.
- Частій Р. В. Степан Бандера — Харків: Фоліо, 2009.
- Федько В. ОУН: Люди і руїни. 1927-2017. Ч. III. Загадки і результати «атентату на Пєрацького / Володимир Федько
Посилання
ред.- Енциклопедія ОУН
- Довідник з історії України [Архівовано 17 січня 2008 у Wayback Machine.]