Гайдамаки (поема)

«Гайдамаки» — історико-героїчна поема Тараса Шевченка, перший український історичний роман у віршах. За життя Шевченка було три видання поеми: 1841, 1844, 1860 років. Останнє — дуже покраяне цензурою, зокрема майже повністю було вилучено заспів-присвяту В. І. Григоровичу (у першодруці твір мав присвяту «Василию Ивановичу Григоровичу, на память 22-го апреля 1838 года», також вилучену 1860 року).

Гайдамаки
Видання «Гайдамаків» 1844 року
Жанр	поема
Автор	Тарас Шевченко
Мова	українська
Видання	1841
Цей твір у Вікісховищі
Цей твір у  Вікіджерелах

Перший розділ поеми «Галайда» вперше надруковано в альманасі «Ластівка» 1841 року. Вперше окремим виданням опубліковано 1841 року з незначними цензурними купюрами у Петербурзі.

Поема зображує події народного повстання, Коліївщини, на чолі з М. Залізняком та І. Ґонтою. Масштабність охоплення важливих подій, велика кількість дійових осіб і драматичних картин надають твору характеру епопеї. Шевченко оспівав і звеличив повсталий народ, його волю до боротьби проти соціального і національного гніту, мужність і душевну красу. Вперше у європейському романтизмі оспівано не героїв-одинаків, а народних месників — «громаду в сіряках».

Джерела до написання

Основним джерелом «Гайдамаків» була усна народна творчість (пісні, перекази й легенди). Про це говорив сам поет. Він знав також історичні праці українських, російських та польських авторів про Коліївщину — народне антифеодальне повстання 1768 року на Правобережній Україні. В «Приписах» (примітках) до поеми Шевченко посилався на «Історію Русів», «Історію Малої Росії» Д. М. Бантиша-Каменського, «Энциклопедический лексикон» А. О. Плюшара, «Історію Королівства Польського» Є. С. Бандтке. Він користувався працею М. О. Максимовича «Оповідь про Коліївщину» (в рукопису), польською мемуарною літературою.

Поет читав також художні твори польських письменників про гайдамаччину, зокрема повість М. С. Чайковського «Вернигора», з якої запозичив сцену вбивства І. Тоншою своїх дітей (факт не історичний). Очевидно, Шевченко знав твори й інших польських авторів на цю тему («Канівський замок» С. Гощинського й інших). Окремі епізоди гайдамаччини відображено в творах російських письменників 1-ої пол. 19 століття — К. Ф. Рилєєва, О. М. Сомова й В. Т. Наріжного.

Сюжет та композиція

В поемі «Гайдамаках» Шевченко оспівав повсталий народ, його непереможну волю в боротьбі проти соціального й національного гніту, звеличив його мужність і душевну красу.

Поема є вершиною революційного романтизму Шевченка і водночас етапним твором у переході поета до реалізму. Шевченко був першим у Європі романтиком, який у центрі твору поставив не героя-одинака, а «громаду в сіряках», народних месників. Образи мужніх гайдамаків та їхніх ватажків М. Залізняка та І. Гонти втілювали віру Шевченка в народ, у те, що він, як і герой поеми Ярема, розправить крила. Це надавало творові героїко-оптимістичного, революційного характеру. Поема була своєрідним відгуком Шевченка на сучасний йому селянський антикріпосницький рух. У «Гайдамаках» яскраво виражено мрії поета про єднання слов'янських народів на демократичній основі. В умовах кріпосницької Росії це звучало як заклик до боротьби проти спільного ворога — самодержавства, монархічного ладу.

Поема складається із вступу, 11-ти основних розділів, «Епілогу», прозової передмови і «Приписів». Вступ і «Епілог» є композиційним обрамленням поеми. У вступі поет декларує свій ідейний задум — оспівати гайдамаків. Він полемізує тут з реакційною критикою, утверджує ідею народності літератури і право українського письменства на існування й розвиток. Кожен розділ поеми сповнений драматичного напруження. На відміну від багатьох тогочасних драматичних поем, у Шевченка, як і в письменників-декабристів, як у О. С. Пушкіна, романічна лінія на другому плані. Поет докладно вмотивовує події Коліївщини як великого нар.-визвольного руху. Гайдамаки виступають у поемі, вперше в світовій літературі, справжніми творцями історії. Це найповніше розкривається в розділах «Треті півні», «Червоний бенкет», «Бенкет у Лисянці», «Гонта в Умані» та інших. Всенародна помста є відповіддю на криваві злочини польської шляхти та інших гнобителів українського трудящого люду (розділи «Інтродукція», «Галайда», «Конфедерати», «Титар»). Шевченко майстерно змалював картини передгроззя, наростання народного гніву. Напруженість збільшується з кожним розділом, швидка зміна подій створює відчуття руху. Події подано в широкому епічному плані. Розвиток сюжетної лінії часто переривається ліричними відступами й пейзажами в романтичному дусі. Характери розкриваються в складних життєвих конфліктах. У Яреми почуття помсти за свої наймитські кривди посилюється звісткою про драматичну долю його нареченої — Оксани. Глибокого трагізму й художньої сили сповнений розділ про те, що І. Гонта в ім'я присяги вбив своїх дітей. Логічним завершенням основної сюжетної лінії — зображення гайдамацького повстання — є «Епілог», в якому розповідається про поразку повстання. «Епілог» перейнятий сумним настроєм, характерним і для народних пісень про Коліївщину. Однак закінчується поема оптимістичними нотами. Створюючи образи поеми, Шевченко звертався до романтичної і реалістичної мотивації. Романтичний образ Яреми-месника доповнюється реалістичним змалюванням Яреми-наймита; криваво-вогненні картини розправи з польською шляхтою майстерно поєднуються з реалістичними зображенням гайдамацького табору. В елементах сатири поеми виявилися майже всі характерні риси сатири Шевченка-реаліста. Тропи «Гайдамаків» мають багато спільного з фольклорною поетикою. Ритмічно виділяються контрастні картини, авторські відступи, пейзажні описи, пісенні «партії», зміна сюжетної ситуації, новий відтінок думки тощо.

Ілюстрація О. Сластіона до поеми «Гайдамаки».

Зміст «Гайдамаків»:

• «Вступ»
• «Інтродукція»
• «Галайда»
• «Конфедерати»
• «Титар»
• «Треті півні»
• «Червоний бенкет»
• «Гупалівщина»
• «Бенкет у Лисянці»
• «Лебедин»
• «Ґонта в Умані»
• «Епілог»

Датування

Поема датується орієнтовно за згадкою в щоденнику Тараса Шевченка про роботу над поемою (запис від 1 липня 1857 року), часом знайомства Шевченка з П. І. Мартосом, датою вступу в першодруці і датою подання рукопису поеми до цензури: 1839—1841 роки, С.-Петербург.

Написання

Автограф не відомий. Працювати над поемою Шевченко почав під час навчання в Академії мистецтв — близько 1839 року. За його свідченням у щоденнику від 1 липня 1857 року, він «занимался тогда сочинением малороссийских стихов… и лелеял в своем сердце своего слепца Кобзаря и своих кровожадных гайдамаков». Про час роботи над «Гайдамаками» йдеться у спогадах П. І. Мартоса: «Шевченка я знал коротко. Я познакомился с ним в конце 1839 года в Петербурге, у милого доброго земляка Е. П. Гребенки, который рекомендовал мне его как талантливого ученика К. П. Брюллова… Тогда же (в 1840 г.) мне хотелось узнать больше подробностей о Барской конфедерации. Статья Энциклопедического лексикона Плюшара не удовлетворила меня. Часто я говорил об этом с Гребенкою в присутствии Шевченка, который был в то время еще довольно скромен и не только ни одного известия не сообщил мне, но не подал даже знака, что ему известно что-нибудь о происшествиях того времени. Я перечитал множество сочинений, в которых надеялся найти хоть что-нибудь об этих делах; наконец мне попался роман Чайковского на польском языке „Wernyhora“, изданный в Париже. Я дал Шевченку прочитать этот роман; содержание „Гайдамак“ и большая часть подробностей целиком взяты оттуда». Перебільшуючи міру використання «Вернигори» в поемі Шевченка, мемуарист, однак, незаперечно засвідчує факт його знайомства з цим твором, яке відбилося в роботі над «Гайдамаками». Вступ (рядки 1 — 268), датований 7 квітня 1841 року, написано, очевидно, пізніше решти віршованого тексту поеми та приміток до неї. Передмову написано не пізніше 8 листопада 1841 року (дата подання твору до цензури).

Перше видання

Альманах «Ластівка» 1841 року, де були надруковані «Гайдамаки»

Ще до остаточного завершення поеми Шевченко знайомив з нею українських письменників у Петербурзі. Частину рукопису, нині не відому, він послав до Харкова Г. Ф. Квітці-Основ'яненкові, який у листі до Шевченка від 22 березня 1841 року писав про своє та інших харків'ян захоплення Шевченковими віршами й заохочував його швидше публікувати поему: «„Гайдамаки“ Ваші добра штука буде. Читав я декому з наших. Поцмакують. А що вже Гулак-Артемовський, коли знаєте, той дуже Вас улюбив за „Кобзаря“. Друкуйте швидше, лишень. Нехай Вам Бог помага». Є. П. Гребінка додатково включив перший розділ «Гайдамаків» (без назви) до впорядкованого ним альманаху «Ластівка», рукопис якого з кількома іншими творами Шевченка вже перебував тоді у цензурі, про що свідчать дві дати цензурних дозволів на його титульній сторінці: 12 березня і 20 грудня 1840 року. Публікація в «Ластівці» мала присвяту «В. И. Григоровичу на память 22 апреля 1838» (день викупу Шевченка з кріпацтва) і супроводжувалася такою приміткою Є. П. Гребінки: «Порадував нас торік Шевченко кобзарем, а тепер знов написав поему „Гайдамаки“. Гарна штука, дуже гарна, така смашна, мовляв, як у Спасівку та у жаркий день після обіду гарний кавун — і їси, і ще хочеться — і читаєш, і не одірвешся. Оце вам для приміру з неї перва глава. А там дальше усе лучче й лучче. Штука, я вам скажу!».

Першодрук першого розділу поеми в «Ластівці» має численні відмінності від окремого видання 1841 року; здебільшого вони мають правописний характер і свідчать про участь Є. П. Гребінки в редагуванні для альманаху авторського рукопису в напрямі до усталюваних тоді орфографічних та пунктуаційних норм. Так, послідовно правилися Шевченкові написання «соничко», «вниси» — на «сонечко», «внеси»; «дрожить» на «дрижить»; «розказовать» на «розказувать»; «хочеця», «трапляєця», «гнуця» на «хочетця», «трапляєтця», «гнутця»; «у ранці» на «уранці» тощо.

Намір опублікувати поему Шевченко висловив у вступі до неї ще в квітні 1841 року, але здійснювати його почав, через скрутні матеріальні обставини, лише наприкінці року. Не маючи коштів на видання, Шевченко випустив передплатні квитки на майбутню книжку вартістю 5 карбованців асигнаціями, які поширював серед знайомих. У відповідь на нині не відомий лист Шевченка Г. Ф. Квітка-Основ'яненко в листі до нього від 22 листопада 1841 року запитував: «Та де ж Ваші білети? Пишете, що посилаєте єсте, та й нема. Чурхніть кете їх до нас. Може таки який-небудь десяток збудемо». Шевченко відповів Г. Ф. Квітці-Основ'яненку в листі від 8 грудня 1841 року: «Посилаю Вам білети на „Гайдамаки“, роздайте, будьте ласкаві, як умієте, вони вже надрюковані. Та… єй-богу, сором сказать, нема чим викупить з дрюкарні».

8 листопада 1841 року Шевченко особисто подав рукопис поеми до Петербурзького цензурного комітету. 311 листопада поема була на розгляді в цензора П. О. Корсакова, який схвалив її до друку 29 листопада. 1 грудня 1841 року Шевченко забрав рукопис із цензурного комітету; протягом грудня книжку було надруковано, але квиток на випуск її в світ цензор П. О. Корсаков видав тільки 21 березня 1842 року. Це пояснюється цензурними причинами — забороною публікувати твори про народні повстання середини XVIII століття в Україні. У циркулярному листі міністра народної освіти С. С. Уварова від 24 грудня 1839 року у зв'язку з недопущенням до друку статті М. О. Максимовича «Сказание о Колиивщине» було вказано, що друкувати твори про це народне повстання не слід, оскільки описувані в них події «слишком близкие нашему времени, …желательно более изглаживать из памяти народа, нежели возобновлять в ней». Про цензурну протидію першому виданню «Гайдамаків» Шевченко згадує і в листі до Г. С. Тарновського від 26 березня 1842 року, написаному через кілька днів після виходу книжки в світ: «Было мне с ними горя, насилу выпустил цензурный комитет, возмутителъно да и кончено, насилу кое-как я их уверил, что я не бунтовщик. Теперь спешу разослать, чтобы не спохватились».

У тексті першодруку «Гайдамаків» цензурне втручання виявилося порівняно невеликим. У рядках 475—476 («Ха, ха, ха, ха!.. Чорт, панове, Літаню співає») було знято слово «літаню»; вилучено рядки 584—585 — цитату з патріотичної «Пісні легіонів» Ю. Вибицького (1797): «My żyjemy, my żyjemy, Polska nie zginęła» (хоча в рядку 492 ці ж слова українською транскрипцією залишилися); в рядках 843—845 «А те, що минуло, Не згадуйте, пани-брати, Бо щоб не почули» знято натяк на політичні утиски миколаївських часів (рядок 845); у рядку 1838 («Ось царицина копійка») знято слово «царицина»; в рядках 2521—2522 («Бо на своїм нема місця, Нема місця волі») знято рядок 2522. Більшість із цих цензурних вилучень Шевченко відновив у примірниках першодруку, подарованих ним петербурзькому чиновникові Р. І. Чернявському та письменникові Г. ф. Квітці-Основ'яненку. Щодо позначених крапками рядків 1918—1919, 1934—1935, 1938—1939, то вони, очевидно, ще в рукопису були випущені самим Шевченком з огляду на їхній фривольний зміст і не відновлювалися ним у примірниках першодруку. Два з них були згодом дописані рукою І. М. Лазаревського в робочому примірнику видання «Чигиринський Кобзар і Гайдамаки» 1844 року та в примірнику «Кобзаря» 1860 року, подарованому Шевченком Л. В. Тарновській.

Розсилаючи перше видання «Гайдамаків» своїм знайомим, Шевченко нарікав на численні орфографічні помилки та друкарські недогляди в книжці. «Поправляйте, будьте ласкаві, самі граматику, — просив він у листі до Г. С. Тарновського від 26 березня 1842 року, — бо так погано видержана коректура, що цур йому». Про це ж ідеться в листі Шевченка до Г. Ф. Квітки-Основ'яненка від 28 березня 1842 року: «„Надрюковав, бодай йому очі повилазили“, — отак ви скажете, як зачнете читать мої „Гайдамаки“; а що скажете — як прочитаєте — не знаю. Не лайте дуже, коли найдете що-небудь не до ладу, бо і написано і надрюковано навмання». Однак Г. Ф. Квітка-Основ'яненко в листі до Шевченка від 29 квітня 1842 року оцінив поему дуже високо: «Ну, вже так що порадували Ви нас своїми „Гайдамаками“! Як кажу: читаєш та й облизуєшся. Якраз к Великодню прислали Ви свою нам писанку; а я зараз і розіслав по рукам. Пан Артемовський аж підскакує та хвалить. Як такого добра не хвалити? …Артемовський сам хотів до Вас писати — і не збреше, напише, бо дуже похваляє». Сповістити, як поема була сприйнята іншими харківськими читачами, Шевченко просив у листі до П. М. Корольова від 22 травня 1842 року: «Напиши, будь ласкав, земляче, коли будеш мать час, як там у вас, у Харкові, привітали мої „Гайдамаки“, чи лають, чи ні, напиши щиру правду…».

Незважаючи на схвальну оцінку поеми, передплата на видання поширювалася дуже повільно. «Білети Ваші усі цілі лежать у мене, — сповіщав Шевченка Г. ф. Квітка-Основ'яненко в листі від 29 квітня 1842 року, — ніхто не взяв ні одного, кажуть: „Нехай книжки пришлеть“… Записалося у мене душ з п'ятнадцять, що певно дадуть гроші; пришліте десятків зо два, то гроші зараз і вишлю». У зверненні «Панове субскрибенти!», вміщеному на задній обкладинці книжки, згадано «десятків зо два, зо три» передплатників поеми.

Повільно розходилася й уже видрукована книжка. 8 лютого 1843 року Шевченко продав майже весь її тираж (800 примірників) петербурзькому книгареві І. Т. Лисенкову разом із правом на перевидання «Кобзаря» 1840, про що видав йому відповідне зобов'язання: «Я, нижеподписавшийся, продал в вечное и потомственное владение мои собственные сочинения санктпетербургскому книгопродавцу Ивану Тимофеевичу Лисенкову, стихотворения на малороссийском языке: 1) „Кобзарь“ и 2) „Гайдамаки“, и сим обязываюсь, что, кроме книгопродавца Лисенкова, ни я сам, Шевченко, ни даже никто из моих наследников сего сочинения печатать права не имеет. Следуемые за это деньги сполна получил; ежели же оные сочинения без ведома его, Лисенкова, напечатаю, то обязан заплатить ему, Лисенкову, тысячу пятьсот рублей серебром неустойки, в чем и свидетельствую собственноручною подписью. Т. Шевченко».

У бібліотеці Державного музею політичної історії Росії в Санкт-Петербурзі зберігається примірник першодруку «Гайдамаків» 1841 року з власноручним написом Шевченка: «В вечное и потомственное владение передаю право сего сочинения Ивану Тимофеевичу Лисенкову. Т. Шевченко. 1843 — февраля 8. Санктпетербург». Лисенков зброшурував нерозпродані примірники «Гайдамаків» разом із «Чигиринським Кобзарем» (подано ним до Петербурзького цензурного комітету 15 лютого 1843 року і схвалено цензором П. О. Корсаковим 19 лютого 1843 року) і випустив їх у світ під назвою «Чигиринський Кобзар і Гайдамаки»; квиток на випуск книжки в світ підписано цензором О. В. Никитенком 17 серпня 1844 року.

Ряд критичних зауважень про поему «Гайдамаки» висловив П. О. Куліш у листі до Шевченка від 25 липня 1846 року. Давши хибну загальну оцінку шевченківським описам народного повстання: «это торжество мясников, а драма Ваша — кровавая бойня, от которой поневоле отворачиваешься», — П. О. Куліш пропонував зробити в поемі велику кількість скорочень і композиційних перестановок; Шевченко в своїй дальшій роботі над поемою на ці поради не зважив.

Свідчення про деякі зміни в поглядах Шевченка на історію українсько-польських взаємин XVIII століття, які сталися в період заслання під впливом знайомства поета з діячами польського визвольного руху, залишив Броніслав Залеський. У примітці до листа Шевченка від 25 вересня 1855 року він писав: «У часі нашої спільної вандрівки по степах Шевченко одного дня, коли сильніш розгарячився і говорив щиро (w chwili większego rozgrzania i szczerości), сказав мені, що жалує своїх „Гайдамаків“ і цілого того напряму, що тепер знає Красінського і наших поетів і „w duchu swoim to potępia“. Але додав: „Вибачай, се вже було в моїй крові, я ж рідний внук одного з гайдамаків, се нехай тобі все вияснить“». Однак у перевиданому згодом тексті поеми це не відбилося.

Друге видання

Після заслання, домагаючись дозволу на нове видання своїх творів, Шевченко подав 23 грудня 1858 року до Петербурзького цензурного комітету примірник «Чигиринського Кобзаря і Гайдамаків» 1844 року, до якого додав також окреме видання поеми «Гамалія» 1844 року. Це викликало тривале офіційне листування про цензурний статус Шевченкових творів та можливість нової публікації їх. 21 січня 1859 року начальник III відділу В. А. Долгоруков дав розпорядження міністрові народної освіти Є. П. Ковалевському «предварительно приказать стихотворения Шевченки рассмотреть со всею строгостью частным образом». За дорученням міністра народної освіти книжки Шевченка, надруковані 1844 року, розглянув член Головного управління цензури О. Г. Тройницький, який у своєму відгуці від 23 січня 1859 року, загалом схваливши їх (за винятком вірша «Думи мої, думи мої, лихо мені з вами…»), про «Гайдамаки» висловився так: «Поэма „Гайдамаки“ в живых и поэтических картинах воспроизводит эпизоды старинной борьбы Украйны с Польщею. В первой половине ее изображается страшное разорение Украйны поляками и євреями, а во второй — кровавая месть малороссийских наездников, гайдамаков, над теми и другими. Картины эти вообще мрачны и унылы, как и предмет, ими описываемый, но в этих изображениях событий, давно уже перешедших в область истории, я не встретил ничего несогласного с правилами цензуры». На підставі цього відгуку начальник III відділу 28 січня дав принципову згоду на перевидання друкованих раніше творів Шевченка з умовою, що їх буде заново піддано цензурному розгляду на загальних засадах.

Після цього Шевченко подав цензорові Петербурзького цензурного комітету С. М. Палаузову замість друкованої книжки «Чигиринський Кобзар і Гайдамаки» 1844 року рукописну збірку «Поезія Т. Шевченка. Том первий». Цей рукопис було виготовлено Шевченком (за допомогою І. М. Лазаревського, рукою якого переписано частину аркушів) наприкінці 1858-го — на початку 1859 року (не пізніше 28 квітня) з метою обійти цензурні перепони й опублікувати не лише ті твори, які вже друкувалися до арешту 1847 року, а й написані пізніше, а також внести виправлення в текст раніше друкованих творів. Поема «Гайдамаки» містилася в цьому рукопису на 106—161 аркушах. Нині ця частина рукопису не відома, але про характер зроблених у ньому Шевченком змін можна судити, зіставивши першодрук з текстом поеми в «Кобзарі» 1860 року. Як видно з цензурних документів, у рукопису «Поезія Т. Шевченка. Том первий» були відсутні «Передмова» (власне, післямова) та «Приписи» (примітки) до поеми. Очевидно, поет вирішив відмовитися від цих прозових частин твору, щоб надати більшої стрункості віршованим; можливо, тут відбилося і прагнення Шевченка усунути деякі наявні в «Приписах» історичні неточності та анахронізми. Виправлення в рукопису «Поезія Т. Шевченка. Том первий» є дуже важливим етапом авторської роботи над текстом «Гайдамаків», але загальних ідейних засад, сюжетно-композиційної та образної структури поеми вони не змінили.

Цензор С. М. Палаузов, який розглядав рукопис «Поезія Т. Шевченка. Том первий», у відгуці від 28 квітня 1859 року схвалив його, запропонувавши зробити лише декілька невеликих за обсягом вилучень. Петербурзький цензурний комітет пристав на цей висновок і 5 травня 1859 року передав рукопис на розгляд Головного управління цензури. Однак це викликало заперечення члена Головного управління цензури О. Г. Тройницького, який у своєму відгуці від 25 липня 1859 року звернув увагу на те, що в рукопису міститься кілька раніше не публікованих творів Шевченка, й відзначив наявність у ньому неприйнятної з цензурного погляду ідейної тенденції. О. Г. Тройницький зажадав зробити у творах Шевченка набагато більше вилучень, ніж пропонував С. М. Палаузов, зокрема, в «Гайдамаках» зняти весь вступ, оскільки він «почти не имеет связи с поэмою „Гайдамаки“, а между тем в нем слишком сильно, до слез, выражается скорбь об исчезнувшем былом времени гайдамачества». Найголовніше ж — О. Г. Тройницький взагалі відхилив рукопис «Поезія Т. Шевченка. Том первий», визнавши за доцільніше «разрешить второе издание напечатанных уже поэм г. Шевченки, нежели печатать ныне представленную рукопись с многочисленными предлагаемыми исключениями и может быть еще другими, которые встретила бы цензура, как, напр[имер], в недостающих в рукописи примечаниях к поэме „Гайдамаки“». Головне управління цензури з таким висновком погодилося. 28 листопада 1859 року цензор Петербурзького цензурного комітету В. М. Бекетов дав дозвіл на нове видання, окремо застерігши: «При сем считаю нужным заметить типографии, чтобы она зачеркнутых мест не печатала». У «Гайдамаках» цензор В. М. Бекетов викреслив віршований вступ до поеми, проти друкування якого заперечував і О. Г. Тройницький.

Друкувався «Кобзар» 1860 року у друкарні П. О. Куліша, який ще влітку 1858 року виявляв готовність бути видавцем Шевченкових творів. У листі до Д. С. Каменецького від 8 серпня 1858 року П. О. Куліш писав: «Скажите Тарасу, что издание его сочинений я приму на себя. Пускай он не подвергается зависимости от Кушелева. …Грустно мне будет отречься от печатного Шевченка в пользу рукописного, если он выйдет в свет бог знает в каком виде. Внушите ему, что теперь он находится в зените своей славы, и всякий шаг должен делать очень осторожно, а особенно не оставлять без внимання советов того, кто так горячо принял к сердцу его литературное значение. Я для него сделался из повествователя критиком. Пускай же он не зневажить мене необачним ділом. Между прочим покажите ему переписанных мною „Гайдамак“. Там всякая запятая обдумана. Пускай он хоть этим поруководствуется». Однак Шевченко незмінно протидіяв настирливим спробам П. О. Куліша домогтися права на втручання в текст своїх поетичних творів. Усупереч вимогам цензури повернутися до раніше друкованого тексту, він прагнув відбити в новому виданні роботу над їхнім удосконаленням, проведену в рукопису «Поезія Т. Шевченка. Том первий».

Для виготовлення набірного оригіналу «Кобзаря» 1860 року було використано розшиті аркуші цього рукопису, в яких текст, з одного боку, приводився у відповідність з попереднім друкованим виданням (зокрема, було повторено ті вилучення, які свого часу зробила в ньому цензура), а з другого боку — все ж залишалося й чимало заново створених Шевченком варіантів. За дорученням Шевченка цю роботу здійснив управитель друкарні П. О. Куліша Д. С. Каменецький. Не обмежившись відновленням авторського друкованого тексту, він змінив також його орфографічне та пунктуаційне оформлення, а подекуди вніс і свої власні мовностилістичні виправлення. Внаслідок цього набірний оригінал «Кобзаря» 1860 мав два шари тексту: авторську основу й редакторські виправлення, що відповідно відбилося й у друкованій книжці. Оскільки та частина рукопису, де містилася поема «Гайдамаки», нині не відома, судити про міру редакторського втручання Д. С. Каменецького можна лише здогадно, на основі опосередкованих даних. Крім численних мовно-правописних виправлень, у «Кобзарі» 1860 чимало випадків стилістичного вдосконалення, поглиблення психологічної характеристики й образної місткості, уточнення історичних реалій та географічних назв, поліпшення інтонаційного ладу й віршової структури. Внесено й деякі композиційні зміни, особливо істотні в розділах «Червоний бенкет» (рядки 1395—1425 та інші), «Старосвітський будинок» (який дістав іншу назву — «Бенкет у Лисянці») — рядки 1730—1739 та 1803—1853. Знято й присвяту поеми В. Григоровичу, а також прозову «Передмову» та «Приписи».

У грудні 1859-го — на початку 1860 років (до виходу в світ «Кобзаря» 1860 року) Шевченко працював над текстом поеми також у тому примірнику «Чигиринського Кобзаря і Гайдамаків» 1844 року, який він подавав до цензури 23 грудня 1858 року. Зокрема, тут Шевченко розпочав (але провів непослідовно й не завершив) заміну назви «Вільшана» на «Мліїв» у розділах, де йдеться про титаря. Відомості про виявлення документів, з яких видно, що Данило Кушнір був титарем у Млієві, а не у Вільшаній, Шевченко дістав під час перебування влітку 1859 року в Україні. В листі від 22 жовтня 1859 року Ф. Г. Лебединцев сповіщав Шевченка: «З нового року, здається, будем печатать Мелхиседека й за Кушніра напечатаемо». Складену 1766 року записку «Страдание и мучение за православне Даниила Кушнира, жителя млиевского…» було надруковано Ф. Г. Лебединцевим у журналі «Руководство для сельских пастырей». Уточнив Шевченко й деякі інші топоніми; зокрема, в рядках 1567—1568 назви сіл Воронівки та Вербівки замінено на Гоноратку (спершу — на Кумейки) та Байбузи, що свідчить про прагнення автора чіткіше подати географію повстання.

Зазнав текст і деяких композиційних змін — особливо в розділах «Червоний бенкет» (назву якого змінено на «Галайда») та «Старосвітський будинок» (нова назва — «Бенкет у Лисянці»), де частина рядків (1736—1739, 1838—1849 та інші) скорочувалася, замінялася більшою чи меншою кількістю інших рядків. Виправлення Шевченка були спрямовані переважно на уточнення й поглиблення образності, стилістичне вдосконалення, часом на помітне загострення соціальних акцентів, як-от у рядках 1235 «Панам жито сіють» замість попереднього «Жито собі сіють» або 2123 «По селах голі плачуть діти» замість «Плачуть по селах малі діти». Виправлення Шевченка в примірнику «Чигиринського Кобзаря і Гайдамаків» генетично пов'язані з попереднім етапом його роботи над поемою — виправленнями в рукопису «Поезія Т. Шевченка. Том первий». У багатьох випадках вони повністю збігаються, інколи продовжують розпочате там удосконалення, подекуди ж становлять собою нові, вперше введені варіанти. Проте, як і в рукопису «Поезія Т. Шевченка. Том первий», опрацювання поеми не доведене тут Шевченком до кінця й нової редакції твору не дало. В історії тексту «Гайдамаків» це дуже істотне, але бічне відгалуження, яке не в усьому мало розвиток при дальшому вдосконаленні Шевченком свого твору.

Доопрацьовувати поему Шевченко продовжив після виходу в світ «Кобзаря» 1860 року у робочому примірнику зі спеціально доклеєними до кожної сторінки аркушами чистого паперу. Зберігаючи спадкоємний зв'язок з попередніми етапами роботи, цей текст становить її завершальну, найдовершенішу стадію. Деякі виправлення тут є дальшою обробкою вже правленого тексту, посилюють його емоційну наснаженість, доповнюють чи уточнюють образний малюнок, удосконалюють ритміко-інтонаційний лад. В інших випадках виправлення поширюються на ті рядки, які раніше не правилися. Подекуди ж Шевченко скасовує свою попередню правку, повертаючись до раніших варіантів. Так, він відмовився від заміни Вільшаної на Мліїв у кілька разів правленому рядку 330 («Упоравшись, біжи в Вільшану»); це може свідчити, що художній історизм він усвідомлював не лише як точність реалій.

Таким чином, примірник «Кобзаря» 1860 року з виправленнями Шевченка становить собою остаточну творчу стадію поеми й відбиває останню волю Шевченка щодо ЇЇ тексту. Це підсумковий текст у роботі над поемою. З одного боку, він звільнений від недоліків попередніх варіантів, а з другого — увібрав у себе й синтезував ідейно-художні досягнення, здобуті на попередніх етапах творчої історії «Гайдамаків»: у першодруці, в рукопису «Поезія Т. Шевченка. Том первий» та «Кобзарі» 1860 року, частково — в робочому примірнику «Чигиринського Кобзаря і Гайдамаків»; у ньому ідейно-художні шукання й прагнення поета реалізувалися з найбільшою повнотою, точністю й художньою довершеністю. Разом з тим, як і в попередніх джерелах тексту, в робочому примірнику «Кобзаря» 1860 року поему не доведено до остаточної викінченості, на перешкоді чому стали хвороба й смерть Шевченка.

Останнім за життя Шевченка готувалося окреме видання «Гайдамаків» у видаваній П. О. Кулішем серії «Сільська бібліотека» (№ 15); дозвіл цензора В. М. Бекетова на його друкування датовано 15 травня 1860 року, однак квиток на вихід книжки в світ видано ним лише 4 травня 1861 року, тобто вже після смерті автора. Текст цього видання надруковано за «Кобзарем» 1860 року.

Історія тексту «Гайдамаків» вивчалася багатьма дослідниками поеми; їй присвячено спеціальні текстологічні розвідки: Бернштейн М. Д. Літературно-текстологічний аналіз поеми Т. Г. Шевченка «Гайдамаки» (1939); Бернштейн М. Д. До історії тексту «Гайдамаків» (1968); Бородін В. С. Над текстами Т. Г. Шевченка; Ващук Ф. Т. Творчо-редакційна робота Шевченка над поемою «Гайдамаки» (1976).

Рукописні списки

Рукописні списки поеми почали з'являтися невдовзі після її виходу друком. «Гайдамаки» ввійшли до рукописної збірки «Wirszy T. Szewczenka» (1844) з ілюстраціями М. С. Башилова та Я. П. де Бальмена, в якій текст подано українською мовою в польській транслітерації. Поему переписано тут повністю (з прозовою передмовою та примітками) рукою Я. П. де Бальмена за першодруком 1841 року, з наявними там цензурними купюрами. Надсилаючи цю збірку В. О. Закревському, Я. П. де Бальмен писав у листі до нього від 20 липня 1844 року: «Все главные творенья Тараса с виньетками. Они писаны латинскими буквами для того, чтобы в случае фантазии Тараса издать это за границей, все могли бы читать, — в особенности поляки. Это тебе не подарок, а только посылается под твое сохраненье, про случай приезда самого Тараса, кому этот труд посвящен, и делать с ним он может, что ему заблагорассудится». Шевченко мав цей список у 1845—1846 років, на 137-й сторінці він власноручно вписав у ньому (олівцем) на місці цензурної купюри в рядках 584—585: «Мы жіемы, мы жіемы, Польска незгінела».

У роки заслання Шевченка, коли його твори було заборонено, поема поширювалася в списках. У цей час зроблено список невідомою рукою, з пізнішою (іншою рукою та чорнилом) припискою після заголовка: «изд. в Петерб. 1841 года. Переписаны в Чернигове из 1 тетради (1850) 30 мая 1851 г.» та позначкою наприкінці: «Чернигов. Р[оку] Б[ожого] 1851. Травня 30». Текст переписано до рядків 2416—2417 розділу «Гонта в Умані»: «Простіть, сини, я прощаю, Що ви католики». Список зроблено не за друкованим, а за рукописним джерелом, про що свідчать пропуски в тексті нерозбірливих слів, згодом заповнені іншою рукою (олівцем), знаки питання та інші позначки. Очевидно, цим пояснюються й численні відхилення списку від авторського тексту, серед них і випадки явного псування його (як-от у рядку 905: «Таке коверзує про нього» замість «Таке розказує» тощо). Поправки до цього списку — відновлення пропущених у ньому місць, пояснення окремих слів та інші позначки (серед них — і рукою П. О. Куліша) є у виписках з поеми «Гайдамаки», що містять розрізнені уривки й окремі рядки і мають заголовок: «Кобзарь. (Все относится к нему). Эвладии Кондура».

Початком 1860-х років датуються списки поеми: в рукописному «Кобзарі», що належав І. П. Левченку; «Сочинения Т. Г. Шевченка» 1862 року; в «Кобзарі» 1865 року, переписаному Д. Демченком; список з дарчим написом «Анне Васильевне» в окремому зошиті з датою: 8 грудня 1863 року; уривки з «Гайдамаків» у рукописному «Кобзарі» 1863—1867 років з позначкою: «переписано с рукописи, не совсем верной с подлинником», криптонім власника: А. Ч..

Збереглися також недатовані списки «Гайдамаків» невідомою рукою, в яких поему переписано за першодруком 1841 року з наявними там цензурними купюрами. Відсутні в «Кобзарі» 1860 року вступ і передмову, а також цензурні купюри в тексті вписано від руки в примірнику з рукописними вставками, що належав Л. Г. Лопатинському. За першодруком 1841 року переписано вступ в окремому списку невідомою рукою.

Музичний переклад

Вистави за поемою були своєрідним символом національно-визвольних змагань. З того часу в ЦДАМЛМ збереглася партитура «Гайдамак» К. Г. Стеценка (завершена 20 вересня 1919 року). Цей же твір представлений в особовому фонді композитора й у вигляді рукописних оркестрових партій. Відтоді музика Стеценка до поеми Шевченка набула «канонічного» статусу: композитори наступних поколінь включали окремі Стеценкові номери до власних партитур. Так, серед документів особового фонду П. І. Майбороди є клавір до вистави «Гайдамаки» Харківського Червонозаводського театру, скомпонованої М. П. Хорошем у 1928 року із творів М. В. Лисенка, К. Г. Стеценка та Р. М. Глієра. Театральний композитор О. М. Радченко також звертався до Стеценкового спадку у 1963-му, коли створював музику до вистави Львівського театру ім. М. Заньковецької «Гайдамак» в інсценізації В. Г. Грипича.

Ілюстрування

Ілюстрації О. Сластіона до поеми «Гайдамаки»:

Примітки Джерела «Гайдамаки» на сайті litopys Повний текст поеми «Гайдамаки» в «ЛітАрхів»