Іронія: відмінності між версіями
| [неперевірена версія] | [перевірена версія] |
Вилучено вміст Додано вміст
Klymets (обговорення | внесок) м →Література: видалення зайвої категорії («тропи» - підкатегорія категорії «стилістичні фігури») |
мНемає опису редагування |
||
Рядок 1:
'''Іро́нія''' ({{lang-el|είρωνεία}}
== Тлумачення ==
Іронію, як і будь-яке складне і давнє явище мовного вираження людини, можна розглядати на багатьох рівнях, включно з тим, який зводить її іронічно-невхопний зміст до якогось одного з її значень (найчастіше до значення не поняття іронії, а до слова «іронія»), які часто можна «приписати» до якогось історичного періоду. Таким чином, розуміння іронії як процесу, як дії або енергії, залежить від досвіду її, а розуміння іронії як результату, або ергону, від інструментального знання того, що приводить до іронії, — передусім іронії, вираженої через тропи.
У [[стилістика|стилістиці]] фігура, яку називають «антифразис», коли висловлювання набуває у контексті протилежного значення. Іронія — це ''насмішка'', замаскована зовнішньою благопристойною формою.
== Середньовічна іронія ==
Оригінальне розуміння іронії було в [[Україна|Україні]]. Теорія іронії розроблялася викладачами поетик [[Києво-Могилянська Академія|Києво-Могилянської академії]] ([[В. Новицький]], [[Тихін Олександрович]], [[Кроковський Йоасаф|Йоасаф Кроковський]], [[Яворський Стефан|Стефан Яворський]], [[Лаврентій Горка]], [[Георгій Кониський]], [[Феофан Прокопович]], [[Митрофан Довгалевський]] та ін.). У творах [[17 століття|17]]—[[18 століття]] розвивається її особлива форма
''Іронія-запитання'' — улюблений прийом [[Григорій Сковорода|Григорія Сковороди]]. Вона виражається в глузуванні засобом іносказання, але завдання іронії та [[Алегорія|алегорії]] різні. Алегорія показує схожість між окремим, конкретним і чимось іншим, що є якоюсь загальною ідеєю чи принципом, і в іронії значення відмінне від сказаного, протилежне йому.
==Романтична іронія==▼
''[[Романтизм|Романтичну]] іронію'' розробили [[німецькі романтики]] ([[Ф. Шлегель]], [[А. Мюллер]]), спрямовуючи її на [[Література|літературну]] форму і використовуючи як засіб заперечення всього нерухомого і закостенілого. [[Гегель|Г.-В.-Ф. Гегель]] вважав іронію романтиків суб’єктивною грою свідомості. В Україні розвивалася концепція ''заперечної іронії'' ([[Іван Котляревський|І. Котляревський]], [[Метлинський Амвросій|А. Метлинський]], [[Микола Костомаров|М. Костомаров]]).▼
▲== Романтична іронія ==
==Іронія в українській літературі 19 ст.==▼
▲''[[Романтизм|Романтичну]] іронію'' розробили [[німецькі романтики]] ([[Ф. Шлегель]], [[А. Мюллер]]), спрямовуючи її на [[Література|літературну]] форму і використовуючи як засіб заперечення всього нерухомого і закостенілого. [[Гегель|Г.-В.-Ф. Гегель]] вважав іронію романтиків
Особлива заслуга в осмисленні іронії в художній практиці належать [[Тарас Шевченко|Тарасу Шевченку]]. У нього вона спрямована не до суб’єкта, а до об’єкта. Насмішка не заповнює остаточно її зміст. Іроніст — це сумна людина, бо обставини буття України трагічні. Т. Шевченко створив геніальні іронічні рядки, що стали [[афоризм]]ом:▼
:«Од молдованина до фінна▼
:На всіх язиках все мовчить,▼
:Бо благоденствує!»▼
Його іронія перетворюється на засіб звинувачення антигуманних суспільних явищ, колоніальної політики царської [[Росія|Росії]].<br/>[[Іван Франко|Франкову]] іронію можна назвати ''холодною, крижаною''. Проте іронічний автор у творах І. Франка — не апатик, якому все байдуже. Письменник використовує апатію як маску, засіб розвінчення потворного.▼
== Іронія в українській літературі
▲Особлива заслуга в осмисленні іронії в художній практиці належать [[Тарас Шевченко|Тарасу Шевченку]]. У нього вона спрямована не до
Українська література [[20 століття|20]] ст. ([[Микола Хвильовий|М. Хвильовий]], [[Еллан-Блакитний Василь Михайлович|В. Еллан (Блакитний)]], [[Остап Вишня]], [[Микола Куліш|М. Куліш]], [[Павло Загребельний|П. Загребельний]], [[Є. Дудар]], [[Олег Чорногуз]], [[Юрій Андрухович|Ю. Андрухович]]) розвиває іронію характерну для літератури 19 ст., так звану ''«епічну іронію»'' ([[Томас Манн|Т. Манн]].). Іронія як ''«об'єктивна суб'єктивність»'' виявляєтся в романах «Левине серце», «Гола душа» П. Загребельного; «Позичений чоловік», «Парад планет» Є. Гуцала, «Аристократ із Вапнярки», «Перетендент на папаху» О. Чорногуза, у творах Ю. Андруховича, Є. Дударя.<br/>Іронія є часто єдиною формою вільного погляду на світ і героя.▼
▲: «Од молдованина до фінна
▲: На всіх язиках все мовчить,
▲: Бо благоденствує!»
Його іронія перетворюється на засіб звинувачення антигуманних суспільних явищ, колоніальної політики царської [[Росія|Росії]].
▲
▲Українська література [[20 століття|20]] ст. ([[Микола Хвильовий|М. Хвильовий]], [[Еллан-Блакитний Василь Михайлович|В. Еллан (Блакитний)]], [[Остап Вишня]], [[Микола Куліш|М. Куліш]], [[Павло Загребельний|П. Загребельний]], [[Дудар Євген Михайлович|Є. Дудар]], [[Олег Чорногуз]], [[Юрій Андрухович|Ю. Андрухович]]) розвиває іронію характерну для літератури 19 ст., так звану ''«епічну іронію»'' ([[Томас Манн|Т. Манн]].). Іронія як ''«об'єктивна суб'єктивність»''
Іронія є часто єдиною формою вільного погляду на світ і героя.
== Див. також ==
* [[Accismus]]
== Література ==
* Літературознавчий словник-довідник за редакцією Р. Т. Гром'яка, Ю.
* Іронія: Збірник статей [http://www.dspace.humanities.org.ua/dspace/handle/123456789/10] /Упорядники Олена Галета, Євген Гулевич, Зоряна Рибчинська ([[Центр гуманітарних досліджень]] Львівського національного університету ім. Івана Франка).
[[Категорія:Тропи]]
| |||