Хімічний синапс: відмінності між версіями

Переважна більшість [[синапс]]ів в нервовій системі [[ТвариниХребетні|царства тваринхребетних]] є саме хімічними. Для них характерна наявність кількох спільних рис, хоча, тим не менше, розміри та форма пре- та постсинаптичних компонентів варіюють дуже широко. Синапси в корі [[головний мозок|головного мозку]] [[ссавці]]в мають претермінальні аксони близько 100 нанометрів завтовшки, та пресинаптичні бутони з середнім діаметром близько 1 мікрометр.

'''Постсинаптична мембрана''' належить клітині, що приймає нервові імпульси. Механізмом трансляції хімічного сигналу медіатора в електричний [[потенціал дії]] на цій клітині є [[рецепторРецептор (білок)|рецептори]]и — білкові макромолекули, що вбудовані в постсинаптичну мембрану.

Надходження електричного імпульсу до пресинаптичного пухирця вмикає процес синаптичної передачі, першим етапом якої є входження [[іон]]ів СаCa²⁺ ззовні до пресинапсу через спеціалізовані [[кальцій|кальцієві]] канали]], що локалізовані біля синаптичної щілини. [[кальцій у біології|СаCa]]²⁺ за допомогою невідомого поки що повністю механізму активує везикули, які сукупчені біля МПВ, а ті вивільняють медіатор в синаптичну щілину. Іони СаCa²⁺, після активації ними везикул з медіатором, миттєво (за час порядку кількох мікросекунд) деактивуються завдяки депонуванню в [[мітохондрія]]х та везикулах пресинапсу.

Молекули медіатора, що вивільняються з пресинапсу, зв'язуються з рецепторами на постсинаптичній мембрані, в результаті чого в рецепторних макромолекулах відкриваються іонні канали (у випадку канальних рецепторів, що є найбільш розповсюдженим їхнім типом; при роботі рецепторів інших типів механізм передачі сигналу відрізняється). Іони, що починають надходити всередину постсинаптичної клітини через відкриті канали, змінюють заряд її мембрани, що призводить до часткової деполярізації мембрани і, як наслідок, провокування генерації постсинаптичною клітиною потенціалу дії (у випадку впливу на постсинаптичну клітину збуджувальних синапсів), або гіперполярізації мембрани і, таким чином, блокування генерації потенціалу дії (у випадку впливу тормознихгальмівних синапсів).

Найпоширеніша до останнього часу в якостіяк пояснення механізму вивільнення медіатора з пресинапса гіпотеза квантово-везикулярного екзоцитозу (КВЕ) має на увазі, що «пакет», або [[квант]] медіатору міститься в одній везикулі і вивільняється при екзоцитозі (при цьому мембрана везикули зливається з клітинною пресинаптичною мембраною). Це довгий час було превалюючою гіпотезою&nbsp;— незважаючи на той факт, що кореляція між рівнем вивільнення медіатора (або постсинаптичними потенціалами) та кількістю везикул в пресинапсі відсутня <ref>Fox & Kriebel, 1997 [httphttps://www.ncbi.nlm.nih.gov/entrez/query.fcgi?cmd=Retrieve&db=PubMed&list_uids=9163540&dopt=Abstract Fox & Kriebel, 1997]</ref>. Окрім того, гіпотеза КВЕ має і інші істотні недоліки.

Фізіологічним підґрунтям саме квантованого вивільнення медіатора має бути однакова кількість цього медіатора в кожній везикулі. Гіпотеза КВЕ в класичному вигляді не пристосована до опису ефектів квантів різного розміру (або різної кількості медіатора) що можуть бути вивільнені при одному акті екзоцитозу. При цьому треба прийняти до уваги, що в одному і тому ж пресинаптичному бутоні можуть спостерігатись везикули різного розміру; окрім того, не знайдено кореляції між розміром везикули та кількістю медіатора в ній (тобто його концентрація в везикулах теж може бути різною). Більш того, в денервованому нервово-м'язевому з'єднанні (або нервово-м'язевому синапсі) [[шванівськашваннівська клітина|шванівськішваннівські клітини]] генерують більшу кількість [[мініатюрний постсинаптичний потенціал|мініатюрних постсинаптичних потенціалів]], аніж спостерігається в синапсі до денервації, незважаючи на повну відсутність пресинаптичних везикул в цих клітинах, локалізованих в районі пресинаптичного бутону <ref>Kriebel et al., 1978 [httphttps://www.ncbi.nlm.nih.gov/entrez/query.fcgi?cmd=Retrieve&db=PubMed&list_uids=680555&dopt=Abstract Kriebel et al., 1978]</ref>.

Існують істотні експериментальні підтвердження про те, що медіатор секретується в синаптичну щілину завдяки синхронній активації гексагональних груп МПВ (див. вище) та приєднаних до них везикул <ref>Kriebel et al.,2000[httphttps://www.ncbi.nlm.nih.gov/entrez/query.fcgi?cmd=Retrieve&db=pubmed&dopt=Abstract&list_uids=15672356&query_hl=3 Kriebel et al.,2000]</ref>, що стало підґрунтям для формулювання гіпотези ''пороцитозу''. Ця гіпотеза базується на спостереженні, що приєднані до МПВ везикули при надходженні [[потенціал дії|потенціалу дії]] синхронно скорочуються і при цьому секретують в синаптичну щілину щоразу однакову кількість медіатора, вивільняючи тільки частину вмісту кожної з шести везикул. Сам по собі термін «пороцитоз» походить від [[грецька мова|грецьких]] слів poro (що означає пори) та cytosis (описує перенос хімічних субстанцій через плазматичну мембрану клітини).

Більшість експериментальних даних щодо функціонування моносинаптичних міжклітинних з'єднань отримано завдяки дослідженням ізольованих нервово-м'язевих контактів. Як і в міжнейронних, в нервово-м'язевих синапсах МПВ формують впорядковані гексагональні структури <ref>[httphttps://www.ncbi.nlm.nih.gov/entrez/query.fcgi?cmd=Retrieve&db=PubMed&list_uids=11206537&dopt=Abstract (Harlow et al., 2001)]</ref>. Кожна з таких гексагональних структур може бути визначена як «синаптомер»&nbsp;— тобто структура, яка є елементарною одиницею в процесі секреції медіатора. Синаптомер містить, окрім власне порових заглиблень, протеїнові нитчаті структури, які утримують везикули лінійно впорядкованими; існування аналогічних структур доведено і для синапсів в [[центральна нервова система|центральній нервовій системі]] (ЦНС).

Як було вказано вище, пороцитозний механізм генерує квант нейромедіатора, але без того, щоб мембрана індивідуальної везикули повністю зливалась з пресинаптичною мембраною. Малий [[коефіцієнт варіації]] (<3&nbsp;%) у величин постсинаптичних потенціалів є індикатором того, що в одиничному синапсі наявні не більше як 200 синаптомерів <ref>[httphttps://www.ncbi.nlm.nih.gov/entrez/query.fcgi?cmd=Retrieve&db=PubMed&list_uids=10704236&dopt=Abstract (Kriebel & Keller, 1999)]</ref>, кожний з яких секретує один квант медіатора у відповідь на один [[потенціал дії]] <ref>[httphttps://www.ncbi.nlm.nih.gov/entrez/query.fcgi?cmd=Retrieve&db=PubMed&list_uids=9017200&dopt=Abstract (Quastel, 1997)]</ref>. 200 ділянок вивільнення (тобто синаптомерів, які вивільняють медіатор), знайдених на невеликому м'язевому волокні дозволяють розрахувати максимальний квантовий ліміт, що дорівнює одній ділянці вивільнення на мікрометр довжини синаптичного контакту <ref>[httphttps://www.ncbi.nlm.nih.gov/entrez/query.fcgi?cmd=Retrieve&db=pubmed&dopt=Abstract&list_uids=15672356&query_hl=3 (Kriebel et al., 2000)]</ref>; це спостереження виключає можливість існування квантів медіатору, що забезпечують передачу нервового сигналу, в об'ємі однієї везикули.

Порівняння донедавна загальноприйнятої гіпотези КВЕ з гіпотезою пороцитозу може бути здійсненим за допомогою порівняння теоретичного коефіцієнта варіації з дослідним, що розрахований для амплітуд постсинаптичних електричних потенціалів, генерованих у відповідь на кожний окремий викид медіатора з пресинапсу. Якщо прийняти, що процес екзоцитозу проходить в невеликому синапсі, де міститься близько 5&nbsp;000 везикул (50 на кожний [[мікрон]] довжини синапса), постсинаптичні потенціали мають бути генерованими 50-ма випадково вибраними везикулами, що дає теоретичний [[коефіцієнт варіації]] 14&nbsp;%. Ця величина приблизно в 5 разів більша, аніж коефіцієнт варіації постсинаптичних потенціалів, що отримують в дослідах; таким чином, можна стверджувати, що процес екзоцитозу в синапсі не є випадковим (не збігається з [[розподіл Пуассона|розподілом Пуассона]])&nbsp;— що неможливо, якщо пояснювати його в рамках гіпотези КВЕ, але цілком відповідає гіпотезі пороцитозу. Справа в тому, що гіпотеза пороцитозу припускає, що всі зв'язані з пресинаптичною мембраною везикули викидають медіатор одночасно; при цьому стала кількість медіатору, що викидається в синаптичну щілину у відповідь на кожний потенціал дії (про сталість свідчить малий коефіцієнт варіації постсинаптичних відповідей) цілком може бути пояснена вивільненням малого об'єму медіатору великою кількістю везикул&nbsp;— при цьому, чим більше везикул беруть участь в процесі, тим меншим стає коефіцієнт кореляції, хоч це і виглядає, з точки зору математичної статистики, дещо парадоксально.

На сучасному етапі вивчення синапсів все ще не стало можливим вироблення загальної класифікації цих структур на структурно-функціональному підґрунті. Анатомічно синапси можуть знаходитись на дендритних стовбурах, на кінцевих дендритних відгалуженнях, на тілі нейрону, або навіть на аксональних терміналах інших синапсів&nbsp;— в такому випадку до процесу передачі сигналу залучаються рецептори і на пресинаптичній мембрані іншого синапсу. Чітка локалізація гальмівних та збуджувальних синапсів на різних частинах [[нейрон]]у простежується лише в деяких випадках. Наприклад, в [[спинний мозок|спинному мозку]] пірамідальні нейрони утворюють інгібіторні (гальмівні) синапси на тілі клітини, а збуджувальні&nbsp;— на кінцевих відгалудженняхвідгалуженнях дендритів. Аналогічне анатомічне впорядкування характерне для клітин Пуркін'є в [[мозочок|мозочку]]. Але, загалом, всеоохоплюючих закономірностей розташування синапсів на нейроні наразі не сформульовано.

Надалі було показано, що початкова [[альдегід]]на фіксація препаратів мозку надає (з невідомих досі причин) синаптичним везикулам сплюснутої форми, але тільки в синапсах типу 2; радіолігандне мічення показало, що в таких синапсах із сплюснутими везикулами в якостіяк медіатора (а, отже, вмісту везикул) використовується [[гамма-аміномасляна кислота]] (ГАМК) або [[гліцин]]&nbsp;— тобто інгібіторні (гальмівні) нейромедіатори. Таким чином було встановлено додатковий структурно-функціональний зв'язок для частини синапсів.

== ЛітератураДжерела ==